О.В. Корнєв
Корнєв О.В. Етнічна специфіка Голодомору 1932 – 1933 рр.
// Вісник Харківської державної академії культури: Зб.
Наук. праць. – Вип. 21. – Харків: ХДАК, 2007. – С. 23 – 30.
УДК 94 (477) «1932/1933»
О.В. Корнєв
ЕТНІЧНА СПЕЦИФІКА ГОЛОДОМОРУ 1932 – 1933 РР.
Описуються етнічна специфіка великого Голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні.
Описывается этническая специфика великого Голодомора 1932 – 1933 гг. в Украине.
In this article the author narrates the ethnic character of the Great 1932 – 1933 Famine of Ukraine as the genocide of Ukrainian nation.
Тема наявності етнічної складової у великому Голодоморі 1932–1933 рр. є нині актуальною. Від визначення місця етнічної складової у подіях 1932–1933 рр. в Україні залежить відновлення історичної справедливості та самоповага українського народу. Сьогодні видатні дослідники вже не заперечують самого факту трагедії. Абсолютна більшість учених також уважає Голодомор 1932–1933 рр. злочином. Проте історики у визначенні характеру Голодомору 1932–1933 рр. ставлять на перше місце різні чиники. Так звані «помірковані» виділяють соціальну спрямованість Голодомору, кваліфікуючи його як «соціоцид» селянства зернових районів СРСР, що був наслідком чи продовженням політики «суцільної колективізації». Їхні праці говорять самі за себе. Наприклад, стаття з «Вісника Харківського національного університету», автором якої є Л.Б. Лехан, мала назву «Розселянювання на Лівобережній Україні та його наслідки (1929–1933 рр.)» [1]. Таким чином, Л.Б. Лехан навіть не відзрізняє власне колективізацію від Голодомору, подаючи це як єдиний період 1929–1933 рр., що є лише наслідуванням точки зору багатьох російських істориків, чиї погляди на проблему Голодомору 1932–1933 рр. фактично залишилися незмінними з часів «Перебудови». Російський історик Є.М. Осколков уважає, що інтереси селянства ігнорувалися та приносилися в жертву ідеї соціалістичних перетворень [2]. Але чи були «соціалістичні перетворення» метою керівництва СРСР 1932–1933 рр.? Саме тому метою статті є з’ясування специфіки Голодомору 1932–1933 рр. «Помірковані» історики наголошують на відсутності безпосередніх (передусім документальних) доказів антиукраїнської спрямованості Голодомору 1932–1933 рр. та однаково складних умовах існування представників усіх етносів, які проживали на теренах уражених Голодомором районів. Автор цієї статтті вважає національну складову Голодомору 1932–1933 рр. важливішою за соціальну, але вони ніскільки не заперечують одна одну.
Комуністична ідеологія не передбачала протиставлення класового та національного начал. Національне питання, на думку більшовиків, було складовою класового. За допомогою узагальнюючого класового підходу вони намагалися знайти відповіді на всі питання суспільного розвитку, зокрема й національні [3]. Розглядаючи націю та національну державу як продукт буржуазної епохи суспільного розвитку та природну перешкоду на шляху побудови соціалістичного суспільства [4], провідний ідеолог та творець Радянської держави В. Ленін успішно залучав на свій бік різноманітні національні рухи (починаючи від декларування права націй на самовизначення на початку революційних подій до проголошення у квітні 1923 р. на XII з’їзді РКП(б) курсу на «коренізацію», складовою частиною якого була українізація). Але підтримуючи на словах чимало вимог національних рухів (зокрема й українського), В. Ленін відмовляв у наданні їм інструменту для реалізації цих вимог. Усіляко сприяючи асиміляції панівного російського етносу з населенням національних окраїн, більшовики взяли курс на злиття націй, на словах декларуючи суто мирні засоби досягнення цієї мети [5]. Патологічно побоюючись виникнення прагнення до сепаратизму в середовищі комуністів-«націоналів», В. Ленін та Й. Сталін послідовно відкидали саму можливість створення неросійських соціал-демократичних партій [4;5;6]. Але під час переходу до НЕПу та українізації виявилося, що центральний більшовицький уряд у Москві не може цілковито довіряти навіть своїм маріонетковим «урядам» національних окраїн, створеним такими «партіями», як КП(б)У, чиї повноваження мало в чому відрізнялися від повноважень крайкомів.
Українізація охопила навіть маріонеткову КП(б)У, де українці засадничо складали нечисленну меншість, у кількісному та якісному вимірах (відсоток українців у КП(б)У неухильно збільшувався, до того ж навіть дехто з неукраїнських членів КП(б)У підхопив «бацилу» «буржуазного націоналізму»). Наприклад, з 1922 р. голова «уряду» УСРР Х. Раковський, який не був українцем, наважувався заперечувати злиття української та російської економік, а пізніше навіть оскаржував закладену в Раді національностей СРСР нерівність суб’єктів федерації [7]. «Заселені українцями, чеченцями, інгушами, киргизами, башкирами, татарами землі стали базою контрреволюції. Базою ж революції була Росія...», –стверджував ще 1918 р. головний ініціатор Голодомору-геноциду Й. Сталін [8]. Полемізуючи з М. Бухаріним на XII з’їзді РКП(б), Й. Сталін висловив свою рішучу незгоду з новою національною політикою «коренізації», знову порушивши питання про класову благонадійність неросійських народів: «... політичною основою пролетарської диктатури є передусім... центральні райони, промислові, а не окраїни, що являють собою селянські окраїни. Коли ми перегнемо палку щодо селянських окраїн, на шкоду пролетарським районам, то можемо отримати тріщину в системі диктатури пролетаріату. Це небезпечно, товариші» [4, с. 88]. «Найнеблагонадійнішими» в очах «вождя» були, вочевидь, Україна та українці. Доказів антиукраїнської спрямованості Голодомору 1932–1933 рр. більше ніж достатньо. Голодомор 1932–1933 рр. старанно готувався протягом 2-ї пол. 20-х рр. 4 вересня 1926 р. заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон (у часи Голодомору виконував обов’язки керівника Харківського відділення цієї каральної структури), помічник начальника Секретного відділу (СВ) О. Абугов та виконуючий обов’язки начальника 1-го відділення СВ Б.Козельський підписали закритого листа під назвою «Про український сепаратизм». Цей документ передбачав збір усебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед із представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації» [9]. На пленумі ЦК ВКП(б) від 13 листопада 1929 р. секретар ЦК КП(б)У С. Косіор промовляв таке: «Для того, щоб цілком уявити собі становище, в якому нам доводилося та доводиться працювати, я прошу зважити на винятково складне класове становище українського села. У нас дуже культурний куркуль, що має великі кадри своєї власної інтелігенції. Цей куркуль пройшов чудову школу громадянської війни під керівництвом гетьмащини, петлюрівщини і т.п. Його класова самосвідомість та активність увесь час підігріваються іззовні. Труднощі в справі підйому сільського господарства потрібно в нас помножити ще й на серйозні труднощі в справі національній. Усі наші успіхи пов’язані з величезною, винятково успішною роботою в царині вирішення національного питання в Україні...» [10, с. 288]. Одне з основних завдань для органів ДПУ визначалося таким чином: «пов’язати роботу по українській інтелігенції з роботою по селу» [11].
Особливо показовою щодо характеру подій 1932–1933 рр. є постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та в Західній області від 14 грудня 1932р. У першій своїй частині вона містить завдання для парторганізацій цих регіонів з виконання плану хлібозаготівель. Друга частина постанови змальовує катастрофічне становище місцевих парторганізацій в Україні, Північному Кавказі та в Західній області, яке склалося внаслідок «проникнення» до колгоспів цих регіонів «куркулів, колишніх офіцерів, петлюрівців» тощо. А ось причиною всіх негараздів парторганізацій перелічених вище регіонів вважали: «неправильне проведення українізації», яке «полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та ін. створення свого легального прикриття, своїх контрреволюційних осередків і організацій» [12]. Таким чином, можна погодитися з одним із провідних українських фахівців з дослідження Голодомору 1932–1933 рр. В.І. Марочком у його оцінці подій 1932–1933 рр.: «Рукотворний голод, а він не викликає заперечень після появи унікальних джерел, був терористичним актом, складові якого відповідають основним ознакам конвенції 1948 р. про геноцид. Визнання російськими істориками широкої географії голоду не зменшує його трагічних наслідків для українців, а навпаки – поглиблює, бо вони мешкали на Кубані, в ЦЧО та Північному Казахстані. Зосередження на адміністративно-територіальних районах РСФРР, особливо зернових, абсолютно не заперечує антиукраїнської спрямованості терору голодом в Україні. Вона постає у звітах політичного керівництва України Сталіну, а також чітко виокремлена в його службовому листуванні з Кагановичем. Упродовж 1933 р. кабінет Сталіна в Кремлі щомісяця, за його вказівками, відвідували Постишев та Косіор. Посилатися на відсутність офіційно виголошеного наміру Сталіна знищити саме українців шляхом штучного голоду, а цей аргумент – відчай деяких публіцистів та істориків ще існує в літературі, – даремно. Джерела зафіксували безліч фактів планового, свідомого, організованого позбавлення багатомільйонного українського селянства засобів існування. Це незаперечний історичний факт» [13, с. 139].
Звичайно, не було «однакового голоду» та «однакової продовольчої політики» на теренах усіх зернових районів СРСР. Існують свідчення, що Голодомор подекуди мав місце на змішаних теренах прикордонних з Україною земель (Бєлгородщина, Курщина, Північний Крим та ін.). Але свідчення очевидців, що в 1932–1933 рр. перебували на віддаленіших теренах Росії (де не було значної частки українського населення), є свідченням того, що нічого подібного до Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. в Україні не було на Уралі, у Пермській, Рязанській, Архангельській, Тульській областях та Чувашії [14]. Свідчення з цих теренів виразно вказують на докорінні відмінності між ставленням влади до місцевого населення та населення вражених Голодомором районів, де переважали етнічні українці. Такі свідчення дозволяють добре зрозуміти механізм здійснення більшовиками цього злочину геноциду. На теренах СРСР, які оминув Голодомор, не зафіксована діяльність «буксирних бригад», котрі вилучали все їстівне з селянських осель у тій місцевості, де діяли. Наприклад, свідок, що мешкав на Рязанщині в 1932–1933 рр., І.М. Маникін стверджує, що він «... хліб здавав на заготзерно. А такого, щоб ходити і брати самим – у нього ніхто не брав, і ніхто у нас так не ходив. Хліб здав, квитанцію в сільраді показав – і все. Так і з картоплею. [...]щоб воронки забирали людей – цього у нас не було» [14, с. 613].
Дуже поширеним є твердження про масштабний Голодомор на Середній Волзі 1932–1933 рр., де не було значного відсотка українців, але дійсності воно не відповідає. П.І. Іванов (1919 р.н., чуваш за національністю), що жив 1932–1933 рр. у селі в Чувашії, неподалік від Чебоксар, свідчить наступне: «Зовсім не можна говорити про голод у 1932–1933 роках в Середньому Поволжі. Навпаки, у ці роки українці до нас приїздили. Приїздить – шкіра та кістки. «Звідки?» – питаєш. – «З України» [там само]. На теренах УСРР також не всі голодували та не всі однаково голодували. Звичайно, найменше постраждали від Голодомору 1932–1933 рр. керівні (зокрема дрібні та середні) кадри КП(б)У, серед яких етнічні українці складали меншість). А чим, як не проявом геноциду українців, є рішення Краснокутського РК КП(б)У (протокол від 9.05.1933 р.), що забороняло радгоспам не тільки приймати на роботу колгоспників, а й утримувати раніше прийнятих навіть за місцем постійного проживання, але без довідок правління колгоспу? Загони голодуючих поповнювалися. Водночас для сезонних робіт наймалися селяни з Воронежчини й Курщини [15]. Загальновідомо, що Голодомор 1932–1933 рр. породив масове підкидання батьками дітей, а також їхні втечі на залізничні станції, щоб з метою порятунку перебратися до міста та до найблагополучніших, з їх точки зору, сіл. Так, начальник міліції Балаклійського району Соловйов повідомляв, що кількасот підібраних міліцією на Балаклійській залізничній станції дітей походять з сіл: Яковенкове, Борщівка, Бригадирівка, Гусарівка. А підбирали дітей переважно в селах: Протопопівка, Волвекове, Глазуновка, Асєєвка [16, с. 621]. За «дивним» збігом усі ці села є етнічно російськими, а села-«донори» – українськими. Тепер можна зрозуміти на перший погляд дивне свідчення С.С. Ноздрачова, 1927 р.н., сина перших колгоспників з с. Петровське (нині – Балаклійського району), яке також є етнічно російським і було в той час райцентром (навколо нього об’єднувалися ті села, куди втікали діти з сіл-«донорів»). На сторінках газети харківських комуністів він називає голод «ложью антисоветчиков». Ось що свідчить С.С. Ноздрачов про життя у своєму селі: «У нашій сім’ї було п’ятеро дітей. Найстаршому в 1933 було 15 років, наймолодшому 4 роки. Старші вчилися в школі. Там їм давали талони на сніданок та обід. Ми ж, молодші, ходили до колгоспного дитячого садка з травня місяця до вересня. Після школи всі діти йшли до колгоспу працювати, там же й харчувалися. Батька з матір’ю ми рідко бачили, тому що вони працювали від зорі до зорі. Країні потрібен був хліб. Від голоду в нашому селі ніхто не помер, а коли й помирали, то від хвороб і, передусім, від тифу та туберкульозу. Величезною допомогою були город, садок, корова. Майже в кожній родині були корова, кури. Є корова у дворі – і голод не страшний» [17, с. 8].Отже, життя селян у Петровському було значно благополучнішим порівняно з життям в етнічно українських селах. З архівних джерел відоме лише одне прохання до району про надання харчової допомоги від правління комуни «Жовтень» Петровської сільради, але воно складене українською мовою... [18]. Про що це свідчить? Слід звернути увагу на те, що саме в комунах, де рівень усуспільнення майна був найвищим, дуже часто могли працювати люди, зібрані для роботи з різних населених пунктів (населення місця дислокації комуни не обов’язково в ній переважало). Цікаво, що єдині свідчення, з етнічно російського села Лозовенька, які зберігаються в Балаклійському краєзнавчому музеї, написані українською (хоча й з численними русизмами) мовою. Назва населеного пункту, де відбуваються викладені в спогадах події, ніде не згадується. Отже, є всі підстави припускати, що свідок з Лозовеньки не є корінним її мешканцем.
Установити нині достеменно, чи був у всіх зазначених вище етнічно російських селах голод чи не було, немає можливості. Але за архівними документами відомо, що також голодувало щонайменше 1 етнічно російське село – Мєловая, а також село Перша Олександрівка, керівництво сільради та колгоспу якого послуговувалося для складання офіційних документів російською мовою та чий етнічний склад, достеменно невідомий авторові статті [19;20]. Етнічний склад населення с. Шевелівки, де знаходилася комуна «Ленинский путь», від якої в райцентр надійшло прохання про продовольчу допомогу [21], а також с. Чепіль ще не з’ясовано. Але так чи інакше, всі зазначені вище факти підтверджують те, що етнічно російське населення постраждало на Балаклійщині значно менше, ніж українське, і доводять, що Голодомор 1932–1933 рр. був геноцидом саме українського народу.
Проте існував план переселення людей з Росії та Білорусі на спустошені землі України. На 29.12.1933 р. він був виконаний на 104,76%. Були переселені 21 856 колгоспних господарств, 117 149 осіб, 14 879 коней, 21 898 корів і 38 705 голів іншої худоби. Зокрема на територію тодішньої Харківської області було переселено 4 800 господарств з Центрально-чорноземних областей Росії (план переселення тут було виконано на 106,6 %, краще, ніж у будь-якій іншій області) [22, с. 961]. Таким чином, Голодомор 1932–1933 рр., паралельне знищення свідомої української інтелігенції (судові процеси над СВУ та іншими міфічними організаціями) і ліквідація незалежної УАПЦ – є, безперечно, ланками одного ланцюга. Достатньо промовистим, на нашу думку, є той факт, що ще в першому півріччі 1926 р. на утримання таємних співробітників у лавах УАПЦ ДПУ УСРР витрачало на 1020 крб. більше, ніж на утримання агентури в лавах значно чисельнішого та міцнішого тихонівського руху (5940 крб. проти 4920 крб.!) [11, с. 96].
Селянство півдня СРСР дійсно розколювали за класовою ознакою, але на час Голодомору українське село вже було переважно колективізоване, інакше здійснити проти нього такий злочин просто б не вдалося. Факти виразно вказують на те, що головною жертвою геноциду поза межами УСРР стало переважно саме українське населення поряд із представниками кількох інших неросійських народів (поволзькі німці та казахи), що переконливо доводить, наприклад, професор В. Косик [23, с. 151]. «Залишатись українцями стало небезпечно, і українці РСФРР стали масово записуватись у «русские». Ця пошесть зачепила чимало українців і в Україні. А вже на що здатні «обрусевшие инородці», що «всегда пересаливают по части истинно русского свойства» (за Леніним), ми відчуваємо і понині. З їх допомогою та активною участю процеси асиміляції українського етносу пішли з прискоренням[...]. Ще одним винаходом коригування статистики був метод командарма Якіра, який оселяв демобілізованих солдат у межах України і цим скорочував цифри винародовлення українців. Метод Якіра був запозичений з досвіду таких акцій на Кубані, де цілі станиці були заселені солдатами, як, приміром, станиця Полтавська, що стала після цього Красноармєйськом» - слушно відмічає дослідник-аматор М.Ф.Солоненко [24, с. 36].
«Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року; ми викрили та ліквідували націоналістичний ухил», – зробив у лютому 1934 р. цілком слушну заяву П. Постишев [25, с. 302]. Звичайно, назвати тогочасний рівень життя переважної більшості населення СРСР (передусім селянства) принаймні задовільним не можна. Інша частина селянства півдня СРСР зазнала також великих страждань, але на щастя, не перейшла ту межу, яка відділяє геноцид від його підготовчої стадії – колективізації. Отже, все вище наведене виразно свідчить про те, що Голодомор 1932–1933 рр. був планованим злочином геноциду радянської системи проти української нації (автор статті жодною мірою не звинувачує в цій трагедії російський чи ще якийсь народ, не розпалює міжнаціональну ворожнечу, а лише намагається об’єктивно висвітлювати історичні події та дати їм адекватну оцінку). Наслідком цієї трагедії став уражаючий підрив демографічного потенціалу українського народу. Адже від війни, зазвичай, потерпають переважно одне або кілька поколінь, а Голодомор ударив по всіх вікових групах, знищивши, в першу чергу, ті, які ще не виконали репродуктивну функцію (покоління людей 1932–1933 рр. народження фактично зовсім зникло, не набагато більше вціліло після лиха тих, хто народився 1930–1931 рр., а в післяголодоморний 1934 р. був дуже низький рівень народжуваності). Були значною мірою втрачені традиційно високі колись морально-етичні цінності українського села. Саме з тих часів носії української мови, кількість яких і нині неухильно скорочується, почали перетворюватися на «маргіналів», а українська національна самосвідомість була «розпеченим залізом» випалена з нашого народу. Що ж, дай Боже, щоб наше постгеноцидальне суспільство врешті-решт подолало негативні наслідки найбільшої в його історії трагедії.
Список літератури
1. Лехан Л.Б. Розселянювання на Лівобережній Україні / Л.Б. Лехан // Вісник ХНУ: Зб. наук. праць. – № 485. Історія. – Вип.32. – С. 151–160.
2. Осколков Е.Н. Голод 1932–1933: Хлебозаготовки и голод 1932/1933 года в Северо-Кавказском крае / Е.Н. Осколков. – Ростов н/Д., 1991. – 96 с.
3. Беленчук Л.Н. Поиск путей национально-культурного строительства в СССР в 20–30-е годы / Л.Н. Беленчук // Национальные отношения и национальные процессы в СССР: вопросы истории: Сб. науч. трудов. – М., 1990. – С.82–103.
4. Горовский Ф.Я. Национальный вопрос и социалистическая практика: Опыт историко-теоретического исследования / Ф.Я. Горовский, Д.И. Рымаренко. – К.: Вища шк., 1991. – 255 с.
5. Бурмистрова Т.Ю. Нацинальный вопрос в програмах и тактике политических партий в России. 1905–1917 гг. / Т.Ю. Бурмистрова, В.С. Гусакова. – М.: Мысль, 1976. – 264 с.
6. Сталин И.В. Национальный вопрос и ленинизм / И.В. Сталин. – М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1959. – 82 с.
7. Павленко В.В. Вплив Християна Раковського на долю українського народу / В.В. Павленко // Тоталитаризм и антитоталитарные движения: Международная научная конференция. – Харьков, 1995. – С.449–457.
8. Штепа П. Московство – его происхождение, содержание, формы и историческое развитие: Пер. с укр. / П. Штепа. – К. – Ровно, 2005. – 382 с.
9. Цвілюк С.А. Українізація України: Тернистий шлях національно-культурного відродження за доби сталінізму / С.А. Цвілюк. – Одеса: Маяк, 2004. – 200 с.
10. Документы свидетельствуют: Из истории деревни накануне и в ходе коллективизации, 1927–1932 гг. / Под ред. В.П. Данилова, Н.А. Иваницкого. – М.: Политиздат, 1989. – 526 с.
11. Шаповал Ю.І. Всеволод Балицький. Особа, час, оточення / Ю.І. Шаповал, В.А. Золотарьов. – К.: Стилос, 2002. – 468 с.
12. ЦПА ІМЛ при КПРС. – Ф.17. – Оп.3. – Спр.911. – Арк. 42.
13. Марочко В.І. Концептуальні підвалини західноєвропейської та російської історіографії голодомору 1932–1933 рр. в Україні / В.І. Марочко // Український історичний журнал. – 2003. – №5. – С. 125–144.
14. Портрет темряви: Свідчення, документи і матеріали у 2-х кн. Кн.1 / Автор-упоряд. П. Ящук. – К. – Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць, 1999. – 707 с.
15. Найбільший злочин імперії: Матеріали науково-практичної конференції «Слобожанщина. Голодомор 1932–1933 рр.» / Упоряд. Ю. Бадзьо та І. Ющук. – К.: Просвіта, 1993. – 104 с.
16. Колективізація і голод на Україні, 1929–1933 рр. / АН України, Ін-т історії України та ін.: Упоряд. Г.М. Михайличенко, Є.П. Шаталіна; Відп. ред. С.В. Кульчицький. – К.: Наук. думка, 1992. – 736 с.
17. Ноздрачев С.С. В неимоверном труде и борьбе мы строили социализм / С.С. Ноздрачев // Красное знамя. – 27 января 2005. – С. 8.
18. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 421. – Арк. 68.
19. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 421. – Арк. 58.
20. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 421. – Арк. 78.
21. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 421. – Арк. 53.
22. Воля О. Мор. Книга буття України / О. Воля. – К.: Вид-во «Кобза», 2002. – 1152 с.
23. Мовчан О.М. Міжнародна конференція «Голодомор в Україні 1932–1933 рр» / О.М. Мовчан // Український історичний журнал. – №4. – 2004. – С. 151.
24. Солоненко М. Злочин за машкарою наукоподібності / М. Солоненко // Українське слово. – 4–18 вересня 2003 р. – С. 36.
25. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор: Пер. з англ. / Р.Конквест. – К.: Либідь, 1993. – 384 с.
Корнєв Олексій Володимирович, магістр 5-го курсу денного відділення історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.
К/т – 8 097 737 10 12
E-mail: hetman@vil.com.ua
Джерело: Прес-центр Сумської єпархії