СТАТТІ
Розмістив Admin на May 15 2009 - 23:27:14
Націоналізм як індикатор патріотизму

О. Сотник

Невже задарма край твій весь политий кров’ю твоїх борців?
І. Франко. Пролог з поеми «Мойсей»


Про націоналізм, особливо український, написано чимало і в обвинувачувальних висновках компартійних та карних органів (трибуналів, т.зв. двійок, трійок та особливих нарад), і в комуністичних газетах.

Це була і залишається надзвичайно важлива тема для виступів компартійних вождів. Не будемо голослівними і для переконливості наведемо декілька цитат із рішень ВКП(б), КП(Б)У та КПУ.

Читати більше...


Розширені новини
Націоналізм як індикатор патріотизму

О. Сотник

Невже задарма край твій весь политий кров’ю твоїх борців?
І. Франко. Пролог з поеми «Мойсей»


Про націоналізм, особливо український, написано чимало і в обвинувачувальних висновках компартійних та карних органів (трибуналів, т.зв. двійок, трійок та особливих нарад), і в комуністичних газетах.

Це була і залишається надзвичайно важлива тема для виступів компартійних вождів. Не будемо голослівними і для переконливості наведемо декілька цитат із рішень ВКП(б), КП(Б)У та КПУ.

«…корни наших ошибок в том, что КП(б)У не сделала выводов из указаний тов. Сталина на XVI съезде партии об опасности активизации националистических элементов… Националисты орудуют во всю…

Националистической контрреволюции на Украине очень много помогло наличие в КП(б)У националистического уклона во главе со Скрыпником…

Последний год был годом разгрома националистической контрреволюции…»

(Из выступления Постышева на XVII съезде ВКП(б). Январь 1934г.)

«На Україні, де класова обстановка найбільш складна, національний прапор для класового ворога відіграє винятково важливу роль. Можна сказати більше – переважним забарвленням класового ворога, яким він маскується, передусім є національний прапор, націоналістичний одяг…

Не борючись з націоналістичним ухилом всередині партії, ми позбавили себе найосновнішої і головної зброї в боротьбі з націоналізмом взагалі і націоналістичною контрреволюцією зокрема.»

(Із промови С. Косіора на XII з’їзді КП(Б)У. Лютий 1934.)

«Директория – контрреволюционное буржуазно-националистическое правительство в т.н. «Украинской народной республике (1918-1920гг.). Возглавляли: В. Винниченко, С. Петлюра.» (Советский энциклопедический словарь. М., 1980. стр.399 )

«Центральная рада – контрреволюционная буржуазно-националистическая организация на Украине.(1917.) Председатель – М. Грушевський. После Октябрьской революции захватила власть, провозгласила т.н. «Украинскую народную республику». (там само, стр.1482)

«В стране существует режим националистов…», - зазначає в своїй заяві Президія ЦК КПУ «О политических итогах Тернопольских выборов».

Та найточніше антиукраїнські ідеали комуністів визначені в газеті «Комуніст» №2 від 6 січня 2006 року:

«Этим патриотам… нужны «стопроцентные» украинцы, отравленные идеей о превосходстве нации и прочим профашистским бредом… Отсюда – оголтелый национализм.»


Одне слово, для комуністів будь-яка національно-патріотична організація – «фашистская», а українські патріоти – «буржуазные националисты.»

Сумно, звичайно. Але історія, і ми, нині сущі, знаємо, як КПРС, тоталітарний режим Радянського Союзу здійснював національну політику не тільки на словах, але і на ділі.

Наведемо деякі факти.

Коли у 1917 р. Михайло Грушевський як Голова Центральної Ради за якихось десять місяців об’єднав націю у самостійній державі, розпочалось його переслідування. На початку березня 1931 р. він був заарештований за звинуваченням в керівництві «Українським націоналістичним центром», а через три роки при загадкових обставинах раптово помер.

Зрозуміло, хто і за що йому укоротив віку.

Але йдеться не про одинокі факти, а про багатотисячні жертви. Для прикладу згадаємо лише декілька фактів.

Осінню 1937 р. за звинуваченням у націоналізмі без суду і слідства кадебешники розстріляли відомого художника Н. Онацького – засновника і директора Сумського художньо-історичного музею.

На двадцять восьмому році обірвався життєвий шлях українського поета Василя Симоненка, бо він на повен голос заговорив про найбільші болі свого народу.
Особливо жорстоким тортурам піддавались заарештовані члени ОУН.

У післясталінський період «хрущовської відлиги» за т.зв. «антирадянську націоналістичну діяльність» різним формам переслідувань в Україні було піддано кілька тисяч громадян. Досвід і статистика доводять, що кількість репресованих в ці роки збільшилась.

Тривалих переслідувань і поневірянь в зазначений період зазнали письменники Сумщини Микола Лукаш, Йосип Дудка, Михайло Осадчий, Остап Вишня (Павло Губенко), Іван Савич (Лук’яненко) та інші.

Наприкінці 70-х років у Львові було закатовано популярного українського композитора і співака Володимира Івасюка. Зрозуміло, що кадебешники учинили це за наказом Кремля, але, за інерцією, одурманюючи людей, російські газети розповсюдили інформацію: «…українські буржуазні націоналісти у Львові вбили відомого радянського композитора і соліста Володимира Івасюка»…

І так по всій Україні комуністичний режим нищив патріотів, які захищали свої права на рідну мову. Одначе неприємності мали і деякі партійні керівники. Так перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест на початку 70х років повелів надсилати йому партійну кореспонденцію українською мовою. Цей факт відразу викликав занепокоєння Москви і видався компартійним вождям актом недопустимим. П. Шелест негайно (у 1972 р.) був відсторонений від посади і відкликаний до Москви.
Отож не варто вірити цинічній компартійній брехні про дружбу народів під кремлівським «сонцем свободи». Імперська Росія віддавна втручається у внутрішні справи суверенних держав, у т.ч. і незалежної України.

В контексті вищенаведених фактів хочеться запитати у комуністів: кому потрібна реставрація «радянського Союзу», за що вони так активно виступають?
У нас що, нема своїх національних інтересів? Чи ми не маємо права на незалежну державу, на вільне життя? Чи наш народ не має права на свою мову, свою культуру, своїх національних героїв?

Ні, не про українську державу дбають комуністи.
Але, як би кому не хотілося, історію не перепишеш. І у який бік нашої минувшини не поглянемо: чи то історія Української Церкви, чи то історія українського війська, чи то історія української культури, - скрізь побачимо нашу національну окремішність, величезні відмінності між українським та іншими народами.
І в цьому – прояви глибинного характеру нашої самобутності.

Схоже, у комуністів відібрано історичну пам'ять. Що ж, у такому разі нагадаємо «обдарованій» компартійній еліті: в нашій історії є багато славних імен, які стали гордістю нації. Нашими національними символами є і літописець Нестор, і кн. Володимир, і гетьман І. Мазепа, і духовні поводирі наші: П. Могила, Т. Шевченко, І. Франко і діячі націоналістичного руху: Степан Бандера, Євген Коновалець та багато інших.

Це не вороги, а люди, для яких вищим ідеалом була любов до нації – українські націоналісти.

На превеликий жаль, під впливом систематичної радянської пропаганди у декого відтворилось негативне ставлення до українського націоналізму… Ну а прихильники комунізму бачать у ньому тільки ворожу силу на зразок німецького фашизму.
Отож, виникає потреба визначитися в суті поняття, якими так свавільно користуються ідеологи комунізму, дозволяючи собі на свій розсуд тлумачити історію і політику держави, втовкмачувати в свідомість нашого народу культ зрадництва, одурманюючи його міфами про «общее отечество» і «єдіний народ». Але, як сказано в Священному Писанні: Час відділити кукіль від збіжжя. (Мтф.13:30)
Отже, в чому зміст і ядро розуміння націоналізму взагалі та українського націоналізму зокрема?

Спочатку нагадаємо читачеві «наукове» визначення терміну джерелами радянської епохи. (Советский энцеклопедический словарь, М., 1986, Краткий философский словарь, М., 1954)

«Национализм – реакционная буржуазная идеология и политика, состоявшая в проповеди национальной исключительности и национального превосходства. Национализм выступает как в форме разжигания национальной розни между национальностями и народностями в пределах одной страны, так и в форме натравливания народов одной страны на народ другой.»

Звичайно, це не має нічого спільного з націоналістичним рухом в Україні. І якщо говорити про історичні витоки українського націоналізму, то доречно озирнутися назад, кинути оком на пройдений шлях.

На думку відомих діячів національного руху в Україні М. Міхновського і Д. Донцова проблеми українського націоналізму слід розглядати в двох аспектах. Перший – духовно-ідеологічний. Вони ставлять його на перше місце, пов’язуючи з ідеологічною роботою формування української національної свідомості і розбудов програми руху.
Другий аспект – політичний, тобто практична діяльність по мобілізації національних сил на боротьбу за національне визволення і розбудову самостійної Української Держави. Давайте згадаємо, що це боротьба, після втрати державності, не переривалась більше трьох століть.

І от волею долі українського народу національні почуття і зерна ідеології націоналізму дали рясні сходи у 1918-1920 роках, завершивши заснування первісної ОУН в січні-лютому 1929р.

Події цих років перенесли питання українського націоналізму з площини ідеологічної в політичну. Сьогодні питання вже не в тому, чи є ми нацією, чи маємо право на свою суверенну Державу, на рідну мову, а в тому, щоб зберегти вистраждану самостійність України.

Прикро, що не тільки представники КПУ, ПР, Прогресивних соціалістів, але й пастори та ієрархи УПЦ(МП), перебуваючи під фінансовим і політичним впливом Москви, зраджують національним інтересам України.

Тільки так можна пояснити офіційну заяву Митрополита Агафангела для прес-служби «Единое отечество». Ось його слова:

«…националисты подрубают исторические корни нации...
национализм для страны опасен…» і т.п.


Повторюся, в УПЦ(МП) не один такий митрополит. Є і єпископи і священики, які повторюють «одкровения» змосковленого Владики. Зайвим доказом тому є відверта співпраця архієпископа Павла (Лебедя) з керівництвом КПУ і ПР.

Варто нагадати, що націоналізм, на відміну від марксистсько-ленінського трактування, це – високе національно-патріотичне почуття, любов до свого народу і своєї держави. Тому для націоналіста інтереси нації і держави – понад усе. І кожен член нації (і президент, і міністр, і науковець, і військовий, і працівник) має бути відповідальним перед Державою і національною спільнотою, пам’ятаючи минуле і дбаючи про майбутнє. Хіба не про це мріяв Т. Шевченко, звертаючись до «мертвих, живих і ненароджених».

Основне завдання українців нашого часу, дня сьогоднішнього – цілеспрямовано діяти в ім’я Нації, в ім’я Держави, зберегти цілісність, соборність України (а це і мова, і релігійні традиції, і кордони) і т.п.

Звичайно, несправедливо говорити про націоналізм як зневагу до інших народів. Проповідь національної винятковості і ненависть до інших народів – антипод націоналізму. Аналізуючи реальний стан речей, зазначимо, що назва цьому явищу – великодержавний шовінізм.

І дійсно, не перевелись політики і громадські діячі, віддані цим почуттям. Доводиться визнати, що найбільш відверто це проглядається в традиційному зверхньо-шовіністичному ставленні Москви до України і українців.

Засвідчуючи свою повагу до російського народу, вимушений зазначити, що політикани промосковських сил не гребують нічим для ведення інформаційної війни проти України, спрямованої на штучне загострення наших економічних, політичних і міжнародних проблем. Проімперська російська інтелігенція всьому світу розповсюджує неправду про історію України, про «утиски» російської мови, вимагаючи її державного статусу в Україні.

А відтак логічне запитання: знають про це сучасні українські яничари? Та в тому ж і сіль, що знають, але продовжують свою політику російського служіння «Велікой Росії», звинувачуючи патріотично налаштованих українців в націоналізмі, ставлячи себе в опозицію до національних інтересів українського народу.

Диву даєшся, як можна жити в державі, бути її громадянином, обіймати керівні посади, зручно влаштувавшись на шиї зубожілого народу, і так зневажати цей народ, цю Державу?

Що це як не відступництво? Схаменіться, що робите, з ким воюєте, панове?
Справді, – неймовірно, але спробуймо з’ясувати причини такої поведінки «лідерів нації», які діють проти національних інтересів українського народу.
Власне, в цьому немає нічого дивного. Не забуваймо:

По-перше, це лакейсько-прислужницька вірність «старшому брату», який не хоче втратити вплив на Україну. Саме це найбільше непокоїло більшовиків-ленініців, пізніше – сталіністів, а тепер - великодержавних шовіністів.
По-друге, склад керівництва компартії – майже всі вони з учорашніх підлеглих Москви, слуги комуністичної системи. Нагадаю, що КПУ організаційно оформилась на І з’їзді, який відбувся в Москві (!), в липні 1918 р.
В його резолюції було записано:
«Об’єднати партійні комуністичні організації України в автономну, в місцевих питаннях, Комуністичну партію України, але яка входить в єдину Російську Комуністичну партію…»
(пізніше - КПСС)
По-третє, - досвід більшовиків-ленінців по проведенню антиукраїнських акцій по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом нинішні комуністи кладуть в основу своїх політичних дій: захват ЗМІ (порівняйте тираж російських газет), виступи проти державних діячів і діячів культури, звинувачення їх у націоналізмі, агітацію за другу (російську) державну мову при обмеженні української (державної), відверта підтримка Російської Православної Церкви в Україні, що веде до русифікації суспільства (Див. листівка Сум. ОК КПУ).


Отже, мали в кого вчитися і переймати досвід нинішні комуністи. Це і є їх бойова програма дій під гаслом: «Назад, в Единое Отечество!»

Подумати тільки : наскільки ж глибоко в їх свідомість в’ївся стереотип минулого. Схоже, не розуміють комуністи простої істини: час, коли партія Леніна-Сталіна нищила все українське, канув у минуле.

Раніше чи пізніше комуністам і їх однодумцям це доведеться визнати і повернутись до національних інтересів або повернутись в своє «Единое Отечество».
Тепер, коли ми будуємо свою суверенну, незалежну Державу, треба бути українцями і думками, і мовою, і ділами.

Проникаючи своїм поглядом у глибину віків, Спаситель вустами пророка застерігав: «…настане випробування обраним моїм, як золото випробовується вогнем.» (3 Єзд. 16:74)
Для нас цей час уже прийшов...


О. Сотник