Про "ляльководів" УАПЦ, "нездійсненну місію" патріарха Кирила та "світле майбутнє" Київського патріархату
На запитання Алли Дмитрук, інформаційно-аналітичний ресурс "Релігія в Україні" відповів Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
Читати більше...
Розширені новини
Про "ляльководів" УАПЦ, "нездійсненну місію" патріарха Кирила та "світле майбутнє" Київського патріархату
Релігія в Україні: Перше питання буде таким. Нещодавно (інтерв’ю було записано 26 серпня 2009 року – А.Д.) відбувся собор УАПЦ, на якому було виголошено звернення єпископату цієї Церкви відносно того, щоб втілити в життя можливість отримання автокефалії з рук Вселенського патріарха Варфоломія. Ще до того лунали заклики про об’єднання трьох православних Церков, які нині представлені в Україні. Як Ви оцінюєте перспективи такого об’єднання?
Патріарх Філарет: Звичайно, об’єднання Церков – це проблем номер один для українського православ’я. По-перше тому, що роз’єднаність українського православ’я послаблює його вплив на суспільство, призводить до того, що Церква не виконує повною мірою своє призначення – вести до спасіння людей. По-друге, через те, що роз’єднане православ’я не виконує місію єднання народу. Наші противники прагнуть, щоб у нас не було єдиної Помісної Православної Церкви. Тому з усіх боків наступають на нас і роблять усе можливе й неможливе, щоб ми не мали єдиної Церкви. У цьому річищі відбувався і візит патріарха Кирила. Невже він був спрямований на вилікування оцієї недуги нашого розділення? Чи він мав якусь іншу мету?
У цьому річищі виголошуються й усі ці заяви єпископату та предстоятеля УАПЦ. От, наприклад, які цілі має УПЦ МП? Вона підпорядкована Московському патріархату і, відповідно, хоче перебувати з ним у єднанні. А УАПЦ – чого вона хоче? Може хоче, щоб в Україні була незалежна Церква? Якщо вони хочуть, щоб в Україні була автокефальна Церква, і стверджують, що вони є такою, то чому вони не хочуть об’єднуватися з нами? У чому полягає причина, що ми й досі не об’єднані?
УАПЦ постала в 1994 році, і реальною метою її створення було утворення альтернативної Київському патріархату церковної структури. Але ж ми ще в 1992 році створили одну-єдину українську автокефальну Церкву – УПЦ Київського патріархату! Ви знаєте, що нинішній предстоятель УАПЦ Мефодій (Кудряков) – це ж наш колишній священнослужитель, який на той час перебував у сані протоієрея, згодом – архімандрита? І все це духовенство, весь клір, який складає сьогодні УАПЦ, – це наше духовенство, що об’єдналося у 1992 році, щоб створити незалежну Церкву. Проте трохи згодом відповідні сили вплинули на наших нестійких прихильників, вони відокремилися від нас і от тепер починають цю двозначну гру.
Що говорять ті, хто стоять за повторною появою УАПЦ? «Об’єднайтесь, УАПЦ, Київський патріархат, порозумійтесь між собою, а потім уже будемо говорити про об’єднання з УПЦ МП». Я вбачаю в цьому серйозне випробування для всіх православних українців. Нам ставлять завдання: досягніть єдності між собою, а вже потім будемо говорити про єдність усього українського православ’я. Але ж ми вже стали єдиною Церквою у 1992 р.! І нас розділили. Зараз вже мало хто пам’ятає Петра (Петруся), який наприкінці 1992 р. оголосив себе «місцеблюстителем патріаршого престолу УАПЦ» і відколовся від Київського патріархату. З цього почалася історія нинішньої УАПЦ, яка юридично зареєстрована у 1994 р., коли до влади прийшов Леонід Кучма. Бо за Леоніда Кравчука цю конфесію навіть не реєстрували, розуміючи, для чого вона «заново створена». Потім Петрусь відійшов і від УАПЦ, і зараз існує сам по собі. Але ж у 1992-1993 рр. скільки галасу було навколо нього!
Ми вже двічі фактично домовились про об’єднання з автокефальною Церквою – у 2000-2001 рр. та у 2005 р., підписували відповідні документи. У 2005 р. навіть відбулася спільна конференція єпископату, вже готували спільний Собор, що мав ухвалити консолідоване рішення про об’єднання. Але потім справжні хазяї УАПЦ сказали своїм «підопічним»: поставте такі вимоги, які були б неприйнятні для Київського патріархату, щоб він сам відмовився від цього об’єднання. Що вони і зробили: УАПЦ висуває вимогу – нехай патріарх Філарет відмовиться від лідерства, так само предстоятель УАПЦ піде на те, щоб відмовитися від своєї посади, і на спільному Соборі буде обрано нового предстоятеля цієї гіпотетично об’єднаної Церкви.
Для чого було розроблено всю цю комбінацію? Очевидно, що її автори прекрасно усвідомлювали: такого сильного та впливового кандидата, який би міг стати главою об’єднаної Церкви, немає. А якщо не буде сильного предстоятеля, то й об’єднана Церква існуватиме недовго. Бо як об’єдналися, так само швидко можуть і роз’єднатися.
Згадайте – у 1995 р. частина єпископів, в тому числі і владика Мефодій, відділилися від Київського патріархату та приєдналися до УАПЦ Димитрія (Яреми). Вони казали, що не хочуть бути у Київському патріархаті під керівництвом патріарха Філарета, а будуть розбудовувати Українську Церкву без нього. Назвали свою Церкву «УАПЦ Київського патріархату», навіть почали переговори про об’єднання з УПЦ МП. І що ж? Вже через рік вони розділилися на «патріаршу» і «синодальну» Церкви, які ворогували між собою. Потім помер Димитрій (Ярема) і в УАПЦ обрали Предстоятелем митрополита Мефодія. А через деякий час знову розділилися – утворилася УАПЦ (оновлена) Ігоря (Ісіченка). І зараз у цій Церкві єдності немає. Київський патріархат – єдиний, а УАПЦ – поділена.
Так от, ті, хто висував вимогу усунути Філарета і в 1992-93 роках, і в 1995 році, і в 2005 році – розуміють, що і в такому випадку автокефальна Українська Церква буде існувати. Існувати буде – але яка: сильна і єдина, або слабка і розділена? Для Москви краще друге. От вони і хотіли, щоб під виглядом об’єднання усунути Предстоятеля Київського патріархату і перетворити нашу Церкву в те, чим зараз є УАПЦ.
Подивіться на архієрейський склад сьогоднішньої УАПЦ. Вона невелика, має всього лиш 500-600 парафій. Хоча вони й говорять про нібито тисячі парафій, але ж насправді це парафії УПЦ КП, лише в державному наглядовому органі вони числяться за УАПЦ, бо так були зареєстровані ще у 1990-1991 роках. Так навіть оці кілька сотень парафій розділені між собою. Немає єдності навіть серед такої нечисленної Церкви, постійно виникають якісь непорозуміння. От що вони мають у Харкові? Архієпископ Ігор (Ісіченко) з ними не підтримує стосунки. Архієпископ Макарій у Львові так само існує в автономному режимі, займаючи особливу позицію. І митрополит Андрій (Абрамчук). Десяток єпископів – і кожен хоче бути сам по собі, нікому не підкорятися. На цьому прикладі ми і бачимо, що у разі відсутності сильного очільника об’єднане православ’я стає не об’єднаним, а ще більш поділеним. Тому Київський патріархат і не сприйняв вимогу УАПЦ. Якщо ж вони від цієї вимоги відмовляться – ми завжди готові до діалогу про об’єднання.
Візьмемо інший приклад: 28 липня поточного року Київський патріархат продемонстрував, що ми потужна Церква. Це було видно під час нашої хресної ходи. Ми продемонстрували наш потенціал та єднання з народними прагненнями, адже наша Церква об’єднує 14 млн православних українців. А що ж робить УАПЦ? Ця нечисленна, але пихата структура бореться з ними, виконуючи завдання своїх політичних замовників. Бо основна її місія, для якої її зареєстрували у 1994 р. – боротися з Київським патріархатом.
РвУ: А хто є ляльководи УАПЦ в її політичній місії? Хто стоїть за лаштунками гасел і декларацій?
П.Ф.: Звісно, наші північні сусіди.
РвУ: Ви маєте докази, свідчення для підтвердження цього висловлювання?
П.Ф.: Я переконаний у цьому, тому що я знаю, як працюють наші «старші брати». А ще у латинському праві є такий принцип – з’ясувати, кому вигідна та чи інша подія. Кому вигідне таке існування УАПЦ – маловпливової і розділеної, але критично налаштованої до Київського патріархату? Українському православ’ю, Україні?
РвУ: Нещодавно в інформаційному полі пролунала заява митрополита Мефодія про те, що рік тому, під час урочистостей на честь 1020-річчя Хрещення Русі тільки Ваша особиста позиція, негнучкість і владолюбство стали на заваді об’єднавчому процесу українського православ’я. Як Ви це прокоментуєте?
П.Ф.: Моя «негнучка» позиція полягає в тому, що в Україні ми повинні мати автокефальну Церкву, адміністративно незалежну і від Москви, і від Константинополя. Якби ми від початку хотіли мати автономну Церкву, що її б визнавало усе світове православ’я, ми б не відокремлювалися від Московського патріархату, не прагнули б автокефалії. Ми ж відділились від Москви не тому, що Москва погана, хоча історія наших відносин була складною, а тому, що Україна стала незалежною державою, яка має право на свою Помісну Церкву. Була одна радянська держава – була одна Російська Церква. А коли радянської держави не стало, то ми свідомо пішли на такий крок, бо наша держава стала незалежною, а отже, вона потребувала й незалежної Церкви. І це було не моє особисте рішення, а рішення Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. І всі подальші важливі рішення про долю Церкви ми приймали тільки на Соборах. Так було і в минулому році, і я про це вже говорив у своїх інтерв’ю. Але промосковська пропаганда любить все зводити до особистостей – моєї, або, наприклад, Кравчука чи Ющенка, бо так простіше вести пропаганду…
Ми не перші опинилися в такій ситуації. Подібні колізії переживали й інші Церкви – Сербська, Болгарська, Грузинська, та й Московська також. Адже коли сформувалося велике князівство Московське, то князь зажадав мати окрему Церкву. Чому? Ви ж усі складаєте єдину Київську митрополію? Навіщо комусь відокремлюватися? Тут вирішальним став політичний чинник, адже князь Московський не хотів, щоб вплив на його підданих мав Київський митрополит, який формально перебував на території Великого князівства Литовського. Москвин боявся конкурентного політичного середовища.
РвУ: Але ж усі ті Церкви, про які Ви згадуєте, – і Болгарська, і Сербська, і Грузинська – всі вони поминаються в диптиху, а церква Київського патріархату – ні. Як Ви сподіваєтеся виправити цю ситуацію?
П.Ф.: Відомо, що був час, коли не поминали ані Болгарську, ані Сербську Церкви. Та й, зрештою, Московська Церква теж була в такій ситуації.
РвУ: Все це зрозуміло. Але ж яким буде вирішення цієї проблеми в українському зрізі?
П.Ф.: Я бачу це так. Раніше ми хотіли, щоб Москва і Константинополь сіли і полюбовно домовилися про майбуття українського православ’я і про визнання автокефального статусу за Українською Церквою. Але скільки минуло часу – скоро вже десять років! – а два ці центри впливу все ніяк не можуть дійти згоди. Тому, розуміючи безперспективність такого варіанту, в нас лишається єдиний вихід: без них розбудовувати єдину Українську автокефальну Помісну Церкву.
РвУ: Але ж у такому разі подібна Церква не матиме євхаристійного спілкування з усією повнотою канонічного православ’я?
П.Ф.: Так, якийсь час не матиме, і це дуже зле. Але ж подивіться, якщо ви приходите до храму, то ви приходите до Христа, чи в храм якогось там патріархату? Ви сповідуєтеся в гріхах, отримуєте відпущення їх, причащаєтеся святих Таїн Христових. Хто Вам потрібен у храмі – патріарх чи Христос? Якщо Ви маєте Христа, то вже більше Ви нікого не потребуєте.
Якщо священик заборонить людині причащатися не тому, що вона грішна, а через ворожнечу до неї – така людина позбавлена єдності з Христом? Ні, не позбавлена. Так і Москва з політичних міркувань розірвала з нами спілкування і так налаштувала інші Церкви, бо вона зараз сильна і впливова, а ми – ні. Але все це – тимчасове і людське. Бо Євхаристія одна. І навіть якщо ми тепер не служимо разом, все одно ми, звершуючи Євхаристію згідно з заповіддю Христовою і так, як навчає Православна Церква, маємо єднання у Христі.
І ще – немає такого поняття, як «канонічне православ’я», «канонічна Церква». У Символі віри є чотири ознаки Церкви: Єдина, Свята, Соборна і Апостольська. Про «канонічну» там не сказано – це придумали для того, щоб відлякувати від Київського патріархату людей. Ми живемо за тими самими канонами Церкви, що й Московський патріархат, нових канонів у нас немає. Тому ми така сама «канонічна Церква», як і Московський патріархат. Тільки наша автокефалія поки що не визнана, а Московського – визнана.
РвУ: Гаразд. Чи можете Ви спрогнозувати, наскільки розтягнеться в часі оцей процес кодифікації незалежного українського православ’я?
П.Ф.: Тут дуже складно щось спрогнозувати. Це може бути як блискавично швидко, так і невиправдано довго. Адже ми вже цілком могли мати в Україні єдину Помісну Церкву, якби не зовнішні впливи та опір проросійських сил всередині нашої держави. Бо ті сили, що підтримують Московський патріархат тут, в Україні, мають потужну політичну підтримку від своїх російських натхненників. Внаслідок цього й існує досі в Україні Московський патріархат. Якби цього політичного чинника не було, то УПЦ МП не здатна була б існувати в незалежній українській державі у нинішньому вигляді. Розділене українське православ’я вже би об’єдналося.
РвУ: Але, подібно до Вас, представники УПЦ МП стверджують, що саме Церква Київського патріархату користується посиленою підтримкою влади, і ця тенденція розпочалася ще з часів президента Леоніда Кравчука. І владні інституції підтримують Київський патріархат дотепер.
П.Ф.: Так, державна влада підтримувала Церкву Київського патріархату, підтримує зараз і буде підтримувати в майбутньому, незалежно від того, хто очолить цю владу. Бо так є у всіх країнах, де православних більшість: у Греції, Румунії, Болгарії, Грузії, в тій же Росії. Підкреслю – не утворювала, а підтримувала, бо Київський патріархат з’явився тоді, коли цього побажав віруючий народ, а не з волі політиків. Так само, як український народ добився своєї незалежності, а не комуністи у Верховній Раді УРСР, які лише вимушені були за неї проголосувати під тиском обставин. Так є тому, що без нас, без Української Церкви, яка є духовною основою суспільства, не може існувати українська держава, як незалежна. От наприклад, якби в Грузії не було автокефальної Церкви, цю нещасну країну давно би розшматували. А завдяки тому, що там є єдина автокефальна Православна Церква, яка стоїть на державницьких позиціях, підтримує свого президента, Грузія існує, як держава. А хіба митрополит Володимир (Сабодан) підтримує свого президента?
РвУ: Невже, на Вашу думку, митрополит Володимир навіть з особистих вподобань не підтримує президента?
П.Ф.: В душі, може, і підтримує, але як глава УПЦ МП – ні. От свіжий приклад. 24 серпня був молебень у Святій Софії – за майбуття та зростання нашої держави. Були присутні всі – юдеї, мусульмани, всі християнські церкви, що є вони в Україні. Не було тільки Московського патріархату. Чому ця Церква разом з Президентом не молилася за ту державу, в якій вона є? Бо їм забороняє це Москва, яка не дозволяє підтримувати українську державу. Ні, звичайно, може бути так, що в душі він підтримує і нашого президента, і нашу державу. Але він мусить це приховувати, бо ідеологічні вказівки йому надходять зовсім інші. Тому для народу, для влади, для вигляду назовні він мусить себе стримувати, тому й не було його разом із нами.
РвУ: Відомо, що в середовищі ієрархів УПЦ МП є різні угруповання – проросійські, помірковані, проукраїнські (яких, на жаль, меншість). Ви гадаєте, що жодне з них не є прихильниками української державності та незалежного православ’я?
П.Ф.: Що можна говорити, якщо весь Московський патріархат – і помірковані, і радикали – всі вони разом не беруть участь у загальнодержавних заходах. От іще приклад. Коли відзначали річницю Голодомору минулої осені, хіба був хтось від них присутній? Ні.
РвУ: Але ж іще раніше було рішення Священного Синоду УПЦ МП про визнання Голодомору геноцидом.
П.Ф.: Так, рішення було, і це добре, але тим усе й обмежилося.
РвУ: Проте зараз відомо, що є у верхівці УПЦ МП тверезомислячі люди, які після такого красномовного візиту патріарха Кирила зрозуміли, що варто підтримувати конструктивний діалог з представниками УПЦ КП та УАПЦ заради досягнення єдності. Як Ви гадаєте, наскільки реальним є такий діалог?
П.Ф.: Ми вдячні таким людям за це, що вони прагнуть до порозуміння.
РвУ: Чи є вже якісь практичні кроки в такому діалогічному спілкуванні?
П.Ф.: Ні, щоб можна було говорити про щось офіційно, такого ще немає. Є якісь неофіційні контакти, настрої, бажання, але в що це може вилитись, поки що неясно. Якби таких настроїв серед УПЦ МП не було, то не було би і візиту патріарха Кирила. Бо він приїхав для того, щоб оці розбіжності, які вже накреслилися всередині Церкви, погасити.
РвУ: Йому це вдалося, як Ви гадаєте?
П.Ф.: Ні, не вдалося. І не вдасться.
РвУ: Тобто місія його провалилася?
П.Ф.: Так, місія його провалилася. І це визнали в Москві.
РвУ: Але усі ці ЗМІ та владці рапортують про інше. Що був прекрасний прийом, що підтвердилося небажання українського народу мати автокефалію.
П.Ф.: Тут є певний парадокс. Якщо український народ не потребує автокефалії, чому тоді, де б не був патріарх, його зустрічали гаслами: «Ганьба» та «Геть московського попа-колонізатора!». Так, звичайно, не весь український народ хоче автокефалії. Але ж і тоді, коли обирали Кирила на посаду патріарха РПЦ, за його кандидатуру проголосували не всі, а на Архієрейському соборі – навіть менше половини. Тобто значний відсоток був проти нього – але ж він став патріархом і для тих, хто його підтримував, і для тих, хто був незгідний з ним. Він патріарх для всієї Російської Церкви – то чому ж для нас висувають якісь неймовірні умови? Чому для одержання автокефалії нам потрібна абсолютна одностайність? Це ж з розряду фантастики. Бо навіть коли був референдум про незалежність нашої держави (грудень 1991 року), то й тоді за незалежність проголосувало 92% тих, хто брав участь у референдумі, а 8% були проти. Але ж усі 100% живуть у незалежній Україні.
РвУ: Відомо, що Ви листовно зверталися до патріарха Кирила з пропозицією про зустріч. Але Ваш заклик було проігноровано.
П.Ф.: Так, і вже неодноразово.
РвУ: А під час перебування в Києві делегації Константинополя (наприкінці вересня 2009 року – А.Д.) чи плануєте Ви зустрічатися з представниками Вселенського патріарха Варфоломія?
П.Ф.: Звичайно, якщо ми досягнемо домовленості про взаєморозуміння, то така зустріч відбудеться і матиме плідні наслідки.
РвУ: Тепер, коли стало зрозуміло, що «милостей и вольностей» від Москви не дочекатися, може, варто звернути погляд у бік Фанару, щоб Константинопольский патріарх міг дарувати Томос про автокефалію для Української Церкви?
П.Ф.: Я певен, що досягти цього буде набагато легше через Константинополь, аніж дочекатися від Москви. Бо РПЦ ніколи не погодиться на відокремлення Української Церкви. Адже для них це неможливо суто з політичних міркувань. Саме політичний фактор є вирішальним у цьому питанні. От росіяни закидають на адресу Київського патріархату, що ми є політичною силою. А хіба РПЦ не є політичною силою? Саме так заявив їхній керівник Путін. На запитання журналістів про гарантії безпеки Росії він сказав буквально наступне: «Церква та ядерний щит». Причому на перше місце поставив Церкву. То чи не відіграє російська Церква політичної ролі в Україні? Відіграє.
РвУ: Пригадаємо гасло: «За віру, царя й вітчизну!».
П.Ф.: Коли ми підтримуємо свою державу і свій народ, нам кажуть: «Ви займаєтеся політикою». Тоді нехай вони відмовляться підтримувати свою державу, свій народ. Чи погодиться Церква коли-небудь з тим, що вона не повинна підтримувати свій народ? Це неприродно. Церква має бути активно присутня в суспільному житті, духовному та державному житті.
РвУ: Але ж під час візиту неодноразово звучало, що в нас єдиний православний народ, що не слід розділяти, бо існує надбудова – єдина східноправославна цивілізація, спільний простір.
П.Ф.: Ми єдиний народ у Христі, але національно ми – різні народи: український і російський. Україна – не Росія, як би цього не хотіли в Москві. Тому, згідно до 34-го Апостольського правила, кожен народ має право на свою Помісну Церкву – український на Українську, російський – на Російську. Хоча це не різні Церкви, а Єдина Христова Церква. А якщо про єдність говорити у такому ключі, як це говорить патріарх Кирил, то це нагадує ідеї католиків. Бо такими є Католицька Церква, її ідеологія – у них один глава на весь світ. І де б католик не жив – раз він католик, то він має свого главу – Папу.
У Православ’ї побудова структури Церкви інша, і кожен народ має свого предстоятеля, свою Помісну Церкву. Не може бути такого, щоб уся повнота вселенського православ’я була під однією особою. Але ж саме цим марить патріарх Кирил – очолити все Православ’я, стати «православним папою». І тому прагне нав’язати православним оці католицькі ідеї. Але варто нагадати РПЦ: якщо ви хочете мати одного главу, то сміливо можете підпорядковуватись Вселенському патріарху Константинопольському. Він – перший серед рівних, це визнано усім світовим православ’ям. Але ж ви боретесь проти Константинопольського патріарха з потаємним бажанням посісти його місце та мати його потужність і вплив! Якщо Російська Церква закликає нас не виходити з-під влади Московського патріарха, хоча у нас є своя держава – чому ж вони вийшли з-під влади Константинополя і не повернулися під неї навіть тоді, коли патріархи розірвали унію з Римом, яка для Москви була формальним приводом відходу? Це – подвійні стандарти і неправда. Коли ми святкували 28 липня пам’ять святого князя Володимира, я сказав, що все, збудоване на неправді, зникне. Так зникне і вся ця демагогія про «русскій мір», «єдіноє пространство історіческой Русі»
РвУ: Ймовірно, вплив і всеохопність Верховного понтифіка не дають спокійно спати патріарху Кирилу.
П.Ф.: Так. І коли врешті-решт Українська Церква об’єднається, нехай навіть її не одразу всі її визнають, але вона буде православною і українською по суті, духу та формі. А всі ці ідеологеми «третього Риму», «православного папства» зникнуть, як морок
РвУ: Але ж патріарх Кирил просуває ідею про те, що він готовий перенести патріаршу кафедру до Києва і титулуватися «патріархом Московським і Київським, і всієї Русі»
П.Ф.: Так, він цього хоче. Він хоче бути і громадянином України. Більше того, він хоче мати подвійне громадянство, щоб мати вільний в’їзд в Україну. Але ж яку місію буде він виконувати в Україні? Очевидно, російську, а не українську
РвУ: А як Ви оцінюєте вірогідність такого варіанту – розширення титулатури патріарха Кирила?
П.Ф.: Ну, це, знаєте «маячня» нерозумної людини – бути патріархом Московським, Київським і всієї Русі. Можна назвати себе як завгодно. Але на заваді таким цезаропапістським прагненням стоїть Київський патріархат. Якби не наша Церква, то вони б досягли цього – можливо б, і митрополита Володимира усунули, і права УПЦ МП урізали, і Київ позбавили б свого архієрея, приєднавши древню Київську кафедру до молодшої Московської. Тоді б Московський патріарх підпорядкував би собі не тільки православних на колишній території Радянського Союзу – Україна, Білорусь, Казахстан, окремі кавказькі республіки. Вони б підпорядкували собі православних в Європі, Америці, Австралії. І такі наміри зараз розробляються. Але все це – порожні мрії, бо мета їх – не благо православ’я, а влада над ним.
РвУ: Ваша Святосте, відомо, що Ви були серед тих, хто звершував архієрейську хіротонію тодішнього архімандрита Кирила (Гундяєва). Чи можна було передбачити ще тоді, в 1976 році, що це буде настільки жорсткий і цілеспрямований лідер?
П.Ф.: Він і тоді такий був. Я його пам’ятаю ще архімандритом. Він і тоді, і дотепер перебуває під впливом величі Католицької Церкви. Зовнішньої величі. Йому імпонують помпезність, розлога організація та чітка структура римо-католиків. Саме ця зовні чітка й міцно організована структура Католицької Церкви його давно приваблює. Він нею надихається і хоче перебудувати за її зразком і Православну Церкву.
РвУ: Але чи це реально?
П.Ф.: Якщо він перенесе цю структуру на православний грунт, він перестане бути православним. Патріарха Кирила дуже часто звинувачують у католицизмі; і хоча по суті своїй він православна людина, але оці позірні спокуси католицької структури не дають йому спокою.
РвУ: Відомо, що одразу після того, як постав Київський патріархат, ви намагалися відкрити кілька парафій за межами України, зокрема в Ногінську в Підмосков’ї та на Далекому Сході. Яка їх доля зараз?
П.Ф.: Ні, ми не ставимо перед собою завдання розширювати свій вплив у Росії чи деінде. Ми не відганяємо від себе тих, хто хоче до нас приєднатися. От, наприклад, в Америці просто взяли і передали наші парафії під омофор Вселенського патріарха Варфоломія. Проте частина українських парафіян не захотіла туди йти, і вони залишилися під омофором Київського патріархату.
РвУ: Тобто юрисдикція там ваша?
П.Ф.: Я щороку відвідую ці парафії в США. Але ми не ведемо ніякої агітації, щоб ті, хто ходить до інших храмів, переходили до нас. Однак, якщо хтось виявляє таке бажання, то наші двері завжди відкриті.
РвУ: А ви не думаєте, що потрібна така агітація, оскільки Православна Церква в Україні втрачає позиції. Наприклад, поширюються протестантські деномінації та харизматичні рухи, насамперед у східних регіонах України.
П.Ф.: Так, це має місце. Але відбувається це насамперед тому, що ми розділені. Якби Церква Православна була єдина, то протестантство б так, як зараз, не поширювалося б. Адже ми витрачаємо сили у боротьбі один з одним.
РвУ: Хіба оця роз’єднаність заважає Вашій Церкві вести місіонерську діяльність?
П.Ф.: Ні, не заважає. Ми проповідуємо православне вчення та православну мораль, а також любов до України. Хто хоче – слухає. Хто не хоче – не слухає. Ми нікого не силуємо, бо і Христос силою нікого не робив своїм учеником.
РвУ: Чи вистачає вам таких проповідників?
П.Ф.: Не можу сказати, що вистачає. Ми б хотіли, щоб їх було більше.
РвУ: Чи задоволені Ви рівнем підготовки випускників ваших теологічних закладів?
П.Ф.: Так, задоволений. У нас є чотири вищих навчальних заклади, також маємо середні навчальні заклади – семінарії. В цілому ми маємо досить сильну мережу навчальних закладів для того, щоб готувати кадри. Ми маємо іншу складність: у нас надлишок духовенства на заході України і бракує кадрів у східних єпархіях.
РвУ: А ви можете якимось чином впливати на ситуацію. Переспрямовувати священиків?
П.Ф.: Це може бути тільки добровільно. Силоміць не можна цього робити.
РвУ: Існує поширена думка про те, що ієрархи УПЦ МП не є сильні в масі своїй, і, за кількома винятками, не готові відповідати на виклики сьогодення. По суті, експертна думка про архієрейську громаду УПЦ КП майже така сама. Чи задоволені Ви особисто архієрейським складом Вашої Церкви?
П.Ф.: Не можу сказати, що повністю задоволений. Якщо говорити про мого наступника, то такої кандидатури зараз я ще не бачу, хто би був готовий до цього – не просто стати патріархом, а реально розбудовувати Церкву в сучасних складних умовах. Якщо ж оцінювати служіння архієреїв у єпархіях, то особливо слід відзначити молодий єпископат. Він у нас потужний і активний. А старші архієреї уже менш активні. Однак, в історії Церкви не було ніколи такого періоду, щоб були сильні архієреї на всіх єпархіях; завжди хтось був сильніший, а хтось більш млявий.
РвУ: А яка єпархія, на Ваш погляд, є найсильніша і, відповідно, найслабша?
П.Ф.: Найслабші єпархії в УПЦ КП три – Харківська, Луганська і Закарпатська. Також і південні єпархії не дуже сильні. Сильні – це Київська, Вінницька, Волинська, Рівненська, обидві Львіські, дві Івано-Франківські та дві Тернопільські. Вони сильні, впливові, потужні. Я щороку відвідую 10-12 єпархій, тому реально оцінюю, яка де ситуація. От нещодавно ми служили в Чорткові на Тернопільщині, і там зібралося 10 тис. людей. А це більше, ніж було тоді, коли патріарх Кирил служив у Почаївській лаврі.
РвУ: Є інформація про хресний хід, що мав прямувати від собору УПЦ КП в Тернополі аж до Почаєва 5 серпня 2009 року. Тернопільська громада вже була готова до цього, коли Ви своїм особистим рішенням в останню мить скасували цей задум. Чому так сталося?
П.Ф.: Маю підкреслити, що ми, як Церква, не протестували. І в Києві, і в Почаєві, і в Рівному ми проводили акції, однак це не були протестні заходи. Ми просто хотіли, щоб росіяни побачили, що в Україні існує така Церква, що є люди, які є її вірними. Акції протесту проводили громадські організації та політичні партії. Їх протест був спрямований проти Кирила, як політичного діяча. А з мого боку була вказівка – не робити провокацій, а молитись. І ми молилися так, що прихильники Московського патріархату приєднувалися до нашої Церкви.
РвУ: Коли і де таке сталося?
П.Ф.: В Почаєві. Коли закінчилося богослужіння, і хресний хід пішов до нашого храму. І от окремі люди з лав Московського патріархату приєднувалися до наших вірян.
РвУ: Але ж ЗМІ повідомляли протилежне: що люди з гуртів Київського патріархату переходи в лави прихильників патріарха Кирила..
П.Ф.: Ні, наші віряни були безпосередньо в Почаївській лаврі, вони там молилися. До речі, оточення патріарха Кирила дуже втішалося тим, що під час його богослужіння в Лаврі все було наповнене людьми. Але ці люди прийшли не до Кирила – вони прийшли до святині, до лаври, до ікони Божої Матері, ювілей принесення якої святкувався. Там щороку стільки людей збирається, і навіть на всі великі свята. От якби вони спеціально до Кирила приїхали – можна було б цим пишатися. Але це не так. Хоча російських гостей можна зрозуміти, бо вони такої кількості людей на богослужіннях у Росії не бачили. Навіть у Троїце-Сергієву лавру стільки не збирається на свято преподобного Сергія.
Дехто мав бажання зіштовхнути Київський і Московський патріархати. Щоб були бійки, інциденти, але ми цього не хотіли і не допустили. Те, що Україна протестувала проти Кирила, означає, що вона протестувала проти нього як політичного лідера, який виступає проти незалежності українського народу, а не як патріарха. Він казав, що український народ – це «його народ», але за десять днів навіть жодного слова не сказав українською мовою, якою цей народ спілкується.
РвУ: В гадаєте, що політична складова домінувала під час цього візиту?
П.Ф.: А Ви подивіться на його обличчя, яке воно було під час перебування в Україні. Благосне воно було, радісно-усміхнене, чи зле? Де б він не був, у якому місті, храмі – всюди певна напруженість у рисах, зосередженість у поведінці.
РвУ: А Ви відстежували всю хроніку перебування патріарха Кирила в Україні: всі ці проповіді, виступи, інтерв’ю, заяви?
П.Ф.: Так. І обличчя предстоятеля РПЦ відображало, що у нього там на душі: радість чи скорбота, вдоволення чи злість. Все було на лиці написано, що там коїться у нього в душі.
РвУ: Але ж політичний діяч такого калібру, як патріарх Кирил, має володіти своєю мімікою і вміти стримувати емоції?
П.Ф.: Не кожен може володіти. Ось як російські аналітики оцінюють патріарха Кирила: по-перше, він дипломат, по-друге, він бізнесмен, по-третє, він політик, по-четверте – патріарх
РвУ: Але ж це нездорово для Церкви?
П.Ф.: Це дуже погано. Патріарх має бути патріархом і думати він повинен передусім про вічне життя, зокрема про своє особисте вічне життя, а не про владу, земні інтереси, бізнес, багатство. Це не завдання патріарха. Він повинен дбати про Церкву. Ось був російський патріарх Алексій ІІ. Він 18 років був патріархом. А тепер є він чи немає його? Є. Але де він – у Царстві Божому чи в пеклі? І чи тепер він радіє, що був патріархом, мав пошану, був звеличений? Один Господь знає. І кожен із нас повинен думати, де він опиниться після смерті. Бо там вічне, а тут – тимчасове. Тут, якщо і 100 років проживеш, то помреш і все залишиш. А там – незмінна вічність, хоч ми про це найменше думаємо. Навіть духовні особи думають про земне.
РвУ: Давайте перейдемо до зовсім іншої теми і поговоримо про переклади богослужбової літератури, які Ви зробили за ці майже 20 років. Їх вважають добрим прикладом того, якою має бути богослужбова література для потреб Української Церкви. Чи плануєте Ви й надалі перекладати інші богослужбові книги: Октоїх, Мінею, Службовник тощо?
П.Ф.: Так, я плідно працюю в цій галузі і вже переклав дуже багато. Крім Біблії, я переклав майже всі основні богослужбові книги. Переклав ті, без яких існування Церкви неможливе. А це більше 20 томів. Переклав сім томів вибраних «Житій святих». Переклав п’ять томів «Добротолюбія». Зараз перекладаю Святих Отців, крім творінь святителя Іоанна Золотоустого. Цим займається один священик – взявся перекласти 12 томів його праць. Мені залишилось перекладати творіння святителів Григорія Богослова та Василія Великого. Я надаю цій праці надзвичайного значення, бо якщо не буде духовної літератури українською мовою, то саме існування української Церкви буде підважене.
РвУ: Тобто Ви розглядаєте корпус богослужбової літератури як наріжний камінь церковної будівлі?
П.Ф.: Це основа для існування Церкви – Священне Писання, богослужбова література і творіння Святих Отців.
РвУ: А Ви перекладаєте з церковнослов’янських примірників?
П.Ф.: Так, богослужбові книги – з церковнослов’янської, а творіння Святих Отців – з російської.
РвУ: Але ж переклад з російськомовних джерел очевидно хибує на неточність. Бо він виходить уже вторинним, оскільки від початку весь корпус богослужбової літератури перекладався з грецької мови? Чи не плануєте Ви звернутися до грецьких оригіналів?
П.Ф.: Творіння Святих Отців були написані грецькою і вже з грецької вони були перекладені на російську. А українська та російська мови споріднені, тому легше перекласти з російської на українську, ніж із грецької на українську.
РвУ: Але ж у такому разі втрачається первинний зміст тексту.
П.Ф.: Цього не можна сказати про український переклад. Якщо перекладати з англійської мови на українську, то, можливо, смисл втрачається, але у випадку з російською мовою такого не відбувається. Я це стверджую, як досвідчений перекладач. Якщо втрачається смисл, то він втрачений уже в російському перекладі. Є такі терміни богословські, для яких немає відповідників у російській мові, але це поодинокі випадки. А в цілому дав би Господь, щоб ми знали богослов’я таким, як воно друкується в українському перекладі. Тому що сутність самої віри незмінна і в російській, і в українській мові, та і в болгарській також. Зрештою, вона незмінна в усіх мовах православних народів.
РвУ: Тепер пропоную Вам політичне питання. Якщо на президентських виборах в Україні переможе той чи інший кандидат, чи буде його позиція впливати на становище вашої Церкви?
П.Ф.: Для нас нині уже немає особливого значення, хто переможе, і які будуть його наміри щодо Київського патріархату. Є серед кандидатів більші прихильники УПЦ Київського патріархату, які дбають про єдину Церкву, як, наприклад, В. Ющенко. Є кандидати, які ставляться до Київського патріархату непогано, але активності в об’єднанні Церкви виявляти не будуть. Але є і противники нашої Церкви.
РвУ: Це, мабуть, ті що всюди їздили за патріархом Кирилом під час перебування останнього в Україні?
П.Ф.: Так. Але навіть, якщо допустити, що на президентських виборах переможе противник Київського патріархату, чого я, щиро кажучи, не допускаю, то він нічого поганого не зможе зробити нашій Церкві.
РвУ: Ви не допускаєте, що будуть якісь репресії проти Церкви, утиски з боку влади відносно Київського патріархату?
П.Ф.: Ні, будь-які каральні заходи нереальні, адже якщо більше половини українців відносять себе до Церкви Київського патріархату, то хто ж буде здійснювати репресії проти власного народу? Це ж політичне самогубство! Бо на наступних виборах такого кандидата просто викинуть на звалище історії!
РвУ: Тобто Ви гадаєте, що статус вашої Церкви навіть у разі перемоги вашого ідеологічного супротивника буде якщо не покращено, то принаймні збережено?
П.Ф.: Ну, от пригадайте недавнє минуле. Ми ж уже щось подібне пережили. Коли став президентом Леонід Кучма, нас же хотіли знищити. У липні 1995 року похорони патріарха Володимира (Романюка) мали стати безпосереднім приводом для знищення Київського патріархату і нашої Церкви. Чому не дозволяли поховати патріарха Володимира на території Софійського собору? Було сказано таке: «Тут ніякого Київського патріархату немає, а ці розкольники не мають права бути на такому святому місці». А чим же все це завершилося? Тим, що Господь управив так, що тепер всі, хто заходить на територію Софії Київської, бачать, що похована домовина біля дзвіниці, тому кожен перехожий, проходячи повз це місце повз це місце, мимоволі питає: «Чому він тут лежить»?
Тоді Кучма хотів нас знищити, але не зміг. А коли Леоніду Даниловичу тяжко стало, коли в розпалі були події навколо касетного скандалу, то він пішов не в Лавру за духовною допомогою, а прийшов сюди, на Пушкінську, до мене.
РвУ: Тобто президент Кучма хотів отримати духовну розраду у Вас?
П.Ф.: Ну от, а до того він хотів нас знищити. Це свідчення того, що ніхто і ніщо не знищить уже Київський патріархат: НІ МОСКВА, НІ ФАНАР, НІХТО З ПРЕЗИДЕНТІВ. Чому Київський патріархат такий сильний, чому він зростає? Тому, що постав з Божого благословення і з волі народу.
РвУ: Але ж владика Павел (Лебідь) розказував, що президент Ющенко приходив до нього в Лавру, в його келії відпочивав, бесідував, складав вірші?
П.Ф.: Так, можливо. Точно я не знаю. Мені відомо, що Віктор Андрійович хотів з’єднати УПЦ КП і УПЦ МП в одну Українську Церкву, і тому демонстрував прихильність і до Київського, і до Московського патріархатів.
РвУ: Але ж тепер, мабуть, Ющенко зрозумів марність таких надій?
П.Ф.: Так, зрозумів, що не з усіма православними у країні можна мати справу. Можу сказати про це відверто. Ми ще не знаємо, як будуть розгортатися події. Бо візит патріарха Кирила багатьом відкрив очі. Пересічні вірні говорять: «Ми думали, що належимо до Української Церкви, а тепер виявилося, що ми є в Російській Церкві. Так не годиться».
РвУ: Очевидно, що не всіх вірних УПЦ МП задовольняє такий стан речей?
П.Ф.: Так, вірно. А патріарх Кирил зробив все можливе, щоб переконати, ніби українці належать до нього, до очолюваної ним юрисдикції.
РвУ: А як Ви гадаєте, до чого дослухаються архієреї УПЦ МП? До волі патріарха, чи до бажання людей?
П.Ф.: Звісно, до бажання людей. Бо якщо вони будуть виконувати забаганки патріарха, то люди від них підуть.
РвУ: А що ж буде з тими, хто обере патріарха та його месіанські прагнення?
П.Ф.: Такі ідеї довго проіснувати не зможуть. Бо у них просто не буде якоїсь впливової кількості прихильників. Патріарх же не вічний. І вже зараз ідуть нові покоління, які виросли в незалежній Україні, для яких вся ця совєтсько-російська риторика чужа й непотрібна. Їм не потрібні ні комунізм, ні тоталітаризм, бо вони знають свою українську державу, свої проблеми та власні інтереси. Навіть якщо вони далекі від Церкви і не є активними парафіянами, їхні інтереси та прагнення спрямовані не в бік Росії.
Наведу красномовний приклад зі свого довгого життєвого шляху. Коли я обирав шлях служіння Богу та Його Церкві, тоді здавалося, що все проти цього: влада, життя, якісь обставини – все складалося так, щоб я не служив Церкві. Проте був переконаний у правильності зробленого вибору. І не помилився. І от, коли мене призначили Патріаршим Екзархом в Київ, тут, у столиці Української РСР служив такий собі полковник КДБ Віктор Павлович Сухонін.
Одного разу він покликав мене і каже:
- Вам прийшов кінець. Бо ми у 80-ті роки вступаємо в комунізм.
А я кажу:
- Ну то й добре. Жили в соціалізмі, то будемо й у комунізмі жити.
А він:
- Ні. В соціалізмі ми вас терпимо, але в комунізмі – терпіти не будемо. Комунізм і церква та релігія несумісні.
А я у відповідь:
- Тоді, значить, Церква існуватиме, а комунізму не буде. От такий у нас вийшов діалог.
Чому я це пригадую? Бо, коли Церква, народ стає на вірний шлях, то з ними Бог, адже Бог завжди там, де правда. І рано чи пізно правда переможе. Ми часто повторюємо цю сентенцію, забуваючи про її важливий початковий сенс. Говоримо, що правда переможе, а живемо не так. Проте, якщо ви живете не по правді, то все одно правда вас переможе.
РвУ: Що ж стане у випадку патріарха Кирила, якщо правда переможе його?
П.Ф.: Помре, як помирають усі, хто забував про справжню мету нашого існування.
РвУ: Сумний фінал.
П.Ф.: Так. Але я не хочу, щоб його патріарше служіння завершилося безславно. Я щиро бажаю йому обрати вірний шлях – шлях правди і служіння Церкві, а не шлях «збирання земель» і панування над народами. Про це я і написав йому в день його інтронізації. Думаю, що він прочитав те, що я йому писав. Сприйняв він це чи ні – його справа. Але я писав щиро.
РвУ: Дякую за розмову.
Спілкувалася Алла Дмитрук
Джерело: "Релігія в Україні"