Помісна Церква

Радник секретарiату Президента Олександр Саган: "Питання помісності православ'я відповідає Конституції України і чинному законодавству щодо національної безпеки"

Словосполучення «Помісна церква» нині у всіх на слуху. Хтось бачить у такому статусі відновлення справедливості щодо православних київської традиції, хтось — перешкоду власним політичним планам. Які ж перспективи відкриє визнання Української Помісної православної церкви з центром у Києві для звичайних віруючих і просто громадян України? Про це — наша розмова з доктором філософії, фахівцем iз історії православ'я та політології релігії, радником секретаріату Президента Олександром Саганом.
— Пане Олександре, наскільки комфортно почувається держава, де частина вчителів християнської етики й священикiв у війську мріють про відтворення Російської імперії?
— М'яко кажучи — некомфортно. Можу додати, що не лише військо, але й практично всі силові структури України, її пенітенціарна система нині «окормляються» священнослужителями, для багатьох із яких ідеалом є навіть не Росія, а саме Російська імперія, а найбільшим святим — останній російський цар Микола ІІ. В умовах, коли Руська православна церква аналогічно окормляє російські силові структури та армію, а клірики УПЦ МП, при всій своїй незалежності та самостійності в управлінні, мають підкорятися стратегічним рішенням своєї патріархії, українській державі вже не до комфортності. Йдеться про виживання в умовах ідеологічного та духовного тиску, який проявляється далеко не лише в церковній площині. Наприклад, є владики, в яких слово «Україна» викликає алергію, і вони послуговуються винятково термінами «Малоросія» чи «Новоросія». Інші отці пишуть слова до гімну Російської Федерації та намагаються довести всім, і перш за все собі, що українська мова — «вигадка поляків чи зіпсована російська». Достатньо почитати «Почаевский листок», що друкується у Почаївській Лаврі, церковні газети Донецької єпархії, та деякі інші ЗМІ УПЦ Московського патрiархату. Останні президентські та парламентські вибори показали, що багаторічна антиукраїнська політика окремих кліриків цієї церкви вже приносить свої плоди.
— Чи є відповідні закони в Україні, які передбачають таку ситуацію?
— Закони, звичайно, є. Проте прецедентів щодо якихось покарань, які понесли б клірики за антиукраїнську агітацію, паплюження державних символів, розпалювання міжрелігійної і міжнаціональної ворожнечі — немає. І можу лише уявити, який шалений тиск повинен буде витримати слідчий, котрий вестиме подібну справу.
— Зараз у владних структурах багато говориться про створення Помісної церкви...
— Питання конституювання Української Помісної православної церкви (УППЦ) нині дійсно є надзвичайно популярним у нашому суспільстві. Більше того, за даними центру ім.Олександра Разумкова, у минулому році понад 33 відсотки громадян України вважали Помісність (автокефалію) одним із важливих чинників успішного розвитку країни. Проте наголошу, що навряд чи доцільно говорити про створення Помісної церкви — в такому разі мається на увазі щось, що ще треба створювати. Наразі ми маємо дві православні церкви з чітко означеним автокефальним статусом — УПЦ КП та УАПЦ i частину Руської православної церкви на теренах України з оригінальним статусом «широкої автономії» — УПЦ МП. Єдина проблема — жодна з церков не має визнання свого статусу у православному світі. А тому наразі йдеться про конституювання, тобто інституційне оформлення УППЦ та визнання світовою християнською спільнотою її автокефального статусу. На думку багатьох аналітиків, яку я поділяю, це може статися лише за умови об'єднання переважної більшості існуючих в Україні православних парафій в одну церкву.
— Чого сьогодні найбільше бракує для визнання Помісної церкви?
— Найбільше — єдності та одностайності позицій православного кліру і мирян в Україні. Проте нам треба усвідомити, що в Україні певний час буде якась частина православних віруючих, які, в силу свого виховання, звички чи переконань, не підтримають Українську помісну православну церкву. Хоча вони не будуть притіснятись. Згідно з чинним законодавством, вони вільно задовольнятимуть свої релігійні потреби.
Ще одна важлива деталь, про яку обов'язково слід сказати. Визнання УППЦ зовсім не означатиме появу якогось варіанту державної церкви, яка матиме виняткові переваги, визначатиме державно-церковні стосунки в Україні. Йдеться лише про зняття алогічного за своєю суттю протистояння між трьома гілками однієї конфесії, яке ослаблює і країну, і православ'я в цілому, все глибше заганяючи цю конфесію в кризу. Чому, наприклад, представники УПЦ МП визнають хрещення католиків, греко-католиків та деяких інших християн, які вірують у Трійцю, але не визнають хрещення, здійснене в УПЦ КП? Адже це суперечить канонам церкви. І таких прикладів можна навести багато. На жаль, протистояння між православними церквами в Україні нині перейшло межі звичайного міжцерковного конфлікту. І, за умов нинішнього наростаючого ангажування цих церков тими чи іншими політичними силами, загрожує дестабілізацією суспільства.
Ця дестабілізація декому із політиків, очевидно, дуже вигідна. А тому деінде ми чуємо критику ініціатив Президента України щодо унормування ситуації у православ'ї в Україні. При цьому підміняються поняття «втручання держави у внутрішні справи церков» і «втручання держави у діяльність церков». Перше у нас дійсно заборонене законодавством, але навряд чи якась церква може сказати, що хтось із держчиновників, як це було в радянські часи, «настійливо радить» поставити чи зняти того чи іншого клірика, прийняти необхідний владі церковний документ тощо.
Проте у другому випадку Конституція України, а це статті 35 та 102, зобов'язують державу та Президента, як гаранта Конституції, у певних, означених законом, випадках втручатися у діяльність церков аж до ініціювання судової заборони їхньої діяльності, відстоювати права і свободи віруючих. А тому проблема помісності православ'я повністю відповідає як конституційним критеріям, так і чинному законодавству щодо національної безпеки. Наприклад, Закон України «Про основи національної безпеки України» чітко вказує на релігійний аспект загроз національним інтересам і національній безпеці України (ст.7) та основні напрями державної політики з питань національної безпеки в цих питаннях (ст. 8).
На щастя, розуміння цих очевидних фактів є у багатьох наших єпископів.
З іншого боку, як історик церкви, я можу відповідально заявити, що православна традиція чітко прив'язує можливості церкви отримати автокефалію до позиції держави — світська влада повинна бути принаймні не проти цього. Фактично жодна з нинішніх помісних православних церков не отримувала автокефалію без допомоги держави. Свого часу московські правителі так хотіли отримати підтвердження автокефального статусу своєї православної церкви, що не зупинялися навіть перед банальним ув'язненням східних патріархів. Маю на увазі піврічний «домашній арешт» у Москві Константинопольського патріарха Єремії ІІ у 1588 році. Тож не дивно, що Вселенський патріарх вирішив задовольнити вимогу Бориса Годунова, і 1589 рік став переломним у розвитку Московської церкви. Нині відома активна роль президента Росії в об'єднанні Руської ПЦ та Руської православної закордонної церков. І ніхто не звинувачує Володимира Путіна у втручанні у справи церкви.
— Президент України також зустрічається з предстоятелями церков...
— Наскільки мені відомо, Президент не веде якісь спеціальні переговори з предстоятелями православних церков. Адже питання унормування буття православ'я в Україні повинні вирішувати, перш за все, самі церкви. На останніх зустрічах Президента Вiктора Ющенка із предстоятелями та єпископатом Української православної церкви (23 грудня 2006 р. — Ред.) та УПЦ Київського патріархату (12 січня 2007 р. — Ред.), окрім багатьох складних проблем реституції церковного майна, дотримання чиновниками норм чинного законодавства у сфері свободи совісті тощо, порушувалася й проблема помісності православ'я в Україні. Для зняття напруги у суспільстві, що провокується блокуванням чи захопленням храмів, нищенням церковного і державного майна, Віктор Ющенко запропонував вищій ієрархії обох церков зробити певні кроки назустріч один одному, обговорити між собою нагальні питання буття православ'я в Україні у форматі комісії, наради чи зустрічі повноважних представників. Бо той стан взаємин обох церков, який нині є, починає реально загрожувати стабільному розвиткові суспільства в цілому. Відтак було заявлено, що Президент України готовий, якщо це буде необхідно, виступити у ролі ініціатора чи посередника таких зустрічей, але без будь-якого втручання в їхній зміст.
— А що свідчить статистика про думку простих віруючих, мирян?
— За останні 5—6 років я не бачив жодного соціологічного дослідження в Україні, в якому б домінував Московський патріархат. Наприклад, з 7 по 25 грудня 2006 р., на замовлення iнтернет-газети «Обозрeватель», такі відомі організації, як «Українське демократичне коло» та служба «Юкрейніан соціолоджі сервіс» провели загальнонаціональне соціологічне дослідження, за якого відносна більшість громадян України — 30,1 відсотка — звуть себе прихильниками УПЦ КП і лише 20,4 відсотка — УПЦ МП. Ці цифри свідчать, що значна частина православних віруючих хоча й відвідують (часто за відсутності альтернативи) храми УПЦ МП, проте своїм духовним й інституційним церковним центром бачать лише Київ.
Для багатьох людей подібне кількісне співвідношення прихильників церков (у більшості досліджень тенденція та ж) може бути несподіваним, адже роками ЗМІ нас переконують, що УПЦ МП — найбільша церква: у ній, мовляв, зареєстровано близько одинадцяти тисяч громад, а в УПЦ КП — всього чотири тисячі (за даними на початок 2006 року). Проте такий підхід до оцінки кількості віруючих — рудимент сталінського маніпулювання свідомістю, коли був винайдений «об'єктивний» показник рівня релігійності населення. Віруючих реєстрували, ставили громаду на облік. Згодом двадцятку засновників репресували, що давало підстави знімати громаду з обліку і звітувати про зменшення релігійності населення. У всьому світі завжди рахують віруючих, а у нас — зареєстровані статути парафій. Але в одній парафії може бути двадцять осіб, а в іншій — дві тисячі. У статистиці ж в обох випадках фігуруватиме одна позиція. А скільки є парафій «паперових», зареєстрованих про всяк випадок — для претендування на ще не передане майно, не знають, напевно, і правлячі владики.
Щодо рівня підтримки ідеї помісності в українському суспільстві є і спеціалізовані дослідження. Так, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології на грудень -2006, ідею УППЦ підтримувало 50,5 відсотка населення країни, 19,5 відсотка не визначилися щодо цього питання, 10,3 не знають, що це таке, і лише 10,7 — негативно ставляться до помiсної церкви.
Цікаво, що в самій УПЦ МП всього 21 відсоток віруючих негативно ставляться до ідеї помiсностi. Інша справа, що вони найбільш організовані й агресивні, постійно проводять піар-кампанії для створення враження масовості. Прості віруючі, яких залучають до «хресних ходів» проти помісності православ'я, як на мене, часто і не знають, що воно таке — помісність.
— Чи «під шумок» переговорів про Помісну церкву створено якийсь державний інформаційний центр, де кожен охочий міг би дізнатися про історію українського православ'я, пам'ятки православної культури в Україні і діаспорі?
— На жаль, подібний державний чи громадський центр нині не створений. Існують iнтернет-сторінки окремих православних церков, читаючи які переконуєшся, що нині в Україні, на жаль, немає якоїсь єдиної чи хоча б узгодженої історії українського православ'я. Підручники та монографії з історії церкви часто дають протилежні оцінки тієї чи іншої події — в залежності від заангажованості авторів у політичні чи церковні процеси. Ось зовсім скоро УПЦ МП буде урочисто відзначати 15 років Харківського собору, оцінка якого представниками УПЦ КП та УАПЦ кардинально протилежна. І так мало не по кожній даті — маємо мінімум дві москво- та україноцентричну, версії чи трактування. І це не дивно — навіть у рамках однієї церкви спостерігається різночитання подій. Недавній приклад — 24 січня відбувся Архієрейський Собор УПЦ МП. Проте прес-служба цієї церкви, як і деякі російські ЗМІ, вперто називає цей Собор нарадою. Так про що будуть писати історики церкви через 20 — 30 років — про Собор чи нараду?
— Наскільки, на вашу думку, в нинішньому переговорному процесі використовується потенціал українських релігієзнавців і богословів?
— Нині про міжправославний переговорний процес можна говорити лише у площині УПЦ МП — УАПЦ. Наскільки мені відомо, немає ніяких офіційних переговорів між Московським та Київським патрiархатами, мiж УАПЦ та УПЦ КП. Щодо спільної комісії між УАПЦ та УПЦ МП, то вона з різним статусом і різною інтенсивністю діє вже кілька років. Проте якихось особливих напрацювань цієї комісії не помітно. Не думаю, що в її учасників є якийсь брак теоретичних знань і що їм потрібні консультації релігієзнавців чи богословів. Причина, швидше, у безперспективності кулуарного вирішення глобальних проблем буття українського православ'я. Ці проблеми можуть бути вирішені, на наш погляд, лише помісним собором, коли до «врачування православ'я» буде залучено всю повноту церкви — клір та мирян. Соборноправність — давня риса Українського православ'я, завдяки якій православ'я у нас свого часу збереглося в умовах іновірного тиску.
— Яких би ви назвали українських політологів, підкутих знаннями з історії релігій і сучасної релігійної ситуації? І чи хтось серйозно цікавиться проблемою «релігійних тріщин» у мурі державної безпеки?
— Релігієзнавство на початку 90-х років минулого століття пережило кілька спроб ліквідації як навчального предмету у вищих навчальних закладах. Усі реформатори освіти так не любили (і справедливо!) «науковий атеїзм», що на хвилі протесту проти нього мало не виплеснули разом iз водою дитину. Адже, за такою логікою, слід було б відмінити свого часу не менш політизовані курси історії, біології. Авторитет релігієзнавства тільки відновлюється — кілька років як відкрилися релігієзнавчі спеціалізації у декількох вузах, щороку захищається десяток-півтора кандидатських і докторських дисертацій. Але для сорокасемимільйонної країни, та ще й з такою складною релігійною історією, — це надзвичайно мало. Наприклад, на всю країну є не більше 5 — 6 світських ісламознавців, які знають арабську мову. І це при тому, що у нас кількасот тисяч мусульман, а деякі джерела твердять, що й не менше мільйона. Тому не лише ерудованих у релігійних питаннях політологів, а й експертів-релігієзнавців в Україні можна перерахувати на пальцях.
Щодо «релігійних тріщин» у мурі держбезпеки, то тут дійсно є у нас серйозні проблеми. Знаючи ситуацію зсередини, можу констатувати, що у державних органах критично не вистачає фахівців із релігійної проблематики. Робота спеціалізованого органу (Держдепартаменту чи вже зараз знову Держкомітету у справах релігій — Ред.) ось уже два роки фактично паралізована нескінченними реорганізаціями. Не краща ситуація і на місцях — у деяких облдержадміністраціях у 2005 році взагалі були ліквідовані посади відповідальних за релігійний напрямок і наразі відновлені не у всіх областях.
Це призводить до дуже тривожної тенденції — регіоналізації державно-церковної політики. Тобто вирішення тих чи інших питань інституційного розвитку церков перебувають не у відповідності до законодавства, а залежать від конфесійних уподобань керівництва. Класичний приклад — ось уже кілька років поспіль владика Августин (УПЦ) і владика Юрій (УПЦ КП) намагаються отримати земельні ділянки для будівництва єпархіальних соборів, відповідно, у Львові та Донецьку. І кілька років вони отримують лише обіцянки. Не краща ситуація і з реституцією майна — у більшості областей храми повертають переважно УПЦ МП. Зокрема, за даними Держдепартаменту в справах релігій Мін'юсту України, станом на 1 січня 2006 року в Чернігівській області УПЦ МП передано 73 храми у власність та 186 — у використання. Усього ж ця церква на Чернігівщині має у своєму розпорядженні 364 культові споруди. Водночас, за умов майже рівної кількості вірних (згідно з соціологічними даними), УПЦ КП передано у власність 5 храмів, та ще 12 — у користування. Всього ж ця церква має у розпорядженні 36 культових споруд. Така ж тенденція і в цілому по Україні — на 1 січня 2006 року УПЦ МП отримала 3835 споруд у власність і ще 1754 — пам'яток архітектури, УПЦ КП, відповідно — 772 храми.
Та повернiмося до національної безпеки. Розуміння того, що безпека — це не тільки танки і гармати, тим паче у наш час високих технологій, лише починає з'являтися. Дуже сподіваюся, що вже близько той час, коли до комісій із написання концепцій держбезпеки будуть включатися, окрім військових, й експерти з гуманітарних та релігійних питань. Поки що цього розуміння, на жаль, немає. Наша недбалiсть у таких питаннях сягнула того, що у Києві Палац «Україна» орендують для своїх акцій релігійні організації, які у сусідніх країнах якщо не заборонені, то перебувають під жорстким контролем спецслужб. Інший приклад — є така «цікава» організація, як ісламська партія «Хізб-ут-Тахрір» («Ісламська партія визволення»). Вона заборонена у багатьох країнах Близького Сходу, а в Криму діє на напівлегальних умовах і навіть має можливість дискутувати про питання віри на місцевому телебаченні, фактично роблячи собі рекламу.
Слiд збагнути, що мiжконфесiйнi справи — теж частина державної безпеки.
ДОСЬЄ «УМ»
Олександр Саган народився 1966 року в селі Плоске на Тернопільщині. У 1990 р. закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту імені Горького. У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію «Православ'я в контексті розвитку української культури» в Інституті філософії імені Сковороди НАН України. У 2005 р. здобув ступінь доктора філософії. У 2000—2004 роках був керівником двох успішних науково-дослідних українcько-польських проектів у галузi дослідження релігії. Автор понад 100 наукових публікацій, у тому числi двох монографій: «Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан» та «Національні прояви православ'я: український аспект». Викладав у Києво-Могилянській академії та в Академії муніципального управління. Член Української асоціації релігієзнавців та Центрального правління Українського Біблійного товариства.
У 2005-му — науковий консультант Президента України з релігійних питань . Нині — радник секретаріату Президента України.

Ярослава МУЗИЧЕНКО

Джерело: «Україна молода».