6 травня - день пам’яті Преподобного Іова Почаївського
Розширені новини
6 травня - день пам’яті Преподобного Іова Почаївського 6 травня — день пам’яті святого, який понад 400 років тому рятував українське Православ’я.
Преподобний Іов Почаївський.
Коли над Руссю котилися татарські напади, коли палали міста, а православна віра переживала один із найтяжчих періодів своєї історії, у волинських лісах і горах народжувалася нова твердиня. Почаївська гора ще не знала слави, але саме сюди приходили монахи, шукаючи місце для молитви й спасіння серед тривожного світу.
І саме тут з’явився чоловік, який перетворив Почаїв на символ незламності.
Його звали Іван Залізо.
Він народився близько 1551 року на Покутті, неподалік Коломиї, у побожній галицькій родині. Ще дитиною залишив батьківський дім і у десять років вступив до Угорницького монастиря. А вже у дванадцять прийняв чернецтво з іменем Іов.
Відтоді його життя стало подвигом.
Він майже не спав.
Суворо постив.
Безперервно молився.
Його знали по всій Волині. До нього приходили прості люди, шляхта, князі. Серед них — князь Костянтин Острозький, один із найбільших оборонців православної України.
Саме він запросив Іова очолити Хресто-Воздвиженський монастир у Дубно. І дуже швидко ця обитель стала однією з головних твердинь православ’я на українських землях.
Але справжня історія преподобного почалася у Почаєві.
Він прийшов сюди не за славою.
Не за владою.
А за тишею для молитви.
На Почаївській горі Іов викопав маленьку печеру й усамітнився в ній. Там проводив дні й ночі у пості та молитві — за Православну Церкву, за людей, за українську землю.
Згодом братія попросила його стати ігуменом. І саме тоді Почаїв почав стрімко змінюватися.
При Іові монастир став духовним центром Волині. Було споруджено сім храмів, укріплено мури, зведено вежі, впорядковано життя братії.
Але найдивовижніше — преподобний не цурався найважчої праці.
Він власноруч саджав дерева.
Укріплював греблі.
Копав криницю глибиною майже 50 метрів.
Чернець, якого шанували князі, працював поруч із простими людьми.
І водночас залишався прикладом неймовірного смирення.
Одного разу Іов застав злодія, який крав монастирське зерно. Але замість покарання допоміг чоловікові підняти мішок на плечі — й лише тихо нагадав про Божий суд.
Так діють люди великого духу.
У XVII столітті, коли православ’я опинилося під страшним тиском після Берестейської унії, Іов став одним із головних оборонців віри. У 1628 році він прибув до Києва на Собор, який відкинув унію з Римом як відступ від Православʼя.
Під постановою Собору він залишив простий, але сильний підпис:
«Ієромонах Іоан Желізо, ігумен Почаєвскій, власною рукою».
Так підписуються люди, які не відступають.
Навіть вороги знали силу Почаєва.
У 1623 році протестант Фірлей напав на монастир, пограбував його та забрав чудотворну ікону Божої Матері. Але, за переказами, після блюзнірства його родину спіткало страшне нещастя, і лише повернення святині принесло зцілення.
Преподобний Іов не тільки молився.
Він дбав про освіту й книги. Користувався друкарнею, допомагав видавати православні тексти, зберігаючи духовну традицію для майбутніх поколінь.
Господь дарував йому довге життя — сто років.
За тиждень до смерті він сам передрік день свого відходу. Востаннє звершив літургію, причастився, благословив братію — і тихо відійшов до Господа у 1651 році.
Через кілька років його мощі відкрили нетлінними.
Біля них і сьогодні моляться люди.
У тій самій Лаврі.
У тих самих мурах, які він укріплював власними руками.
Біля тієї самої печери, де столітній старець молився за український народ і за православну віру на цій землі.
І, мабуть, одна з найбільших історичних несправедливостей полягає в тому, що святиня, яку преподобний Іов обороняв для українського Православ’я, сьогодні досі перебуває під владою московського патріархату.
Людина, яка боролася проти чужого духовного поневолення, навряд чи могла уявити, що через століття Почаїв знову опиниться під чужим впливом.
Але історія ще не сказала свого останнього слова.
Бо Лавра, вимолена українськими святими, збудована руками українських ченців і полита слізьми поколінь нашого народу, не може назавжди залишатися чужою.
Тому віримо, що Почаїв знову повернеться до України.
До українського народу.