Сьогодні Православна Церква вшановує пам’ять святого великомученика Микити Сьогодні Православна Церква вшановує пам’ять святого великомученика Микити — чоловіка, який жив серед народу готфів на берегах Дунаю і в IV столітті прийняв мученицьку смерть за Христа.
У житії святого Микити є одна дуже важлива для нас річ. Християнство серед готфів тоді вже поширювалося, люди приймали Хрещення, будували церковне життя, перекладали Святе Письмо своєю мовою. Здавалося б, віра утверджується, усе має ставати спокійнішим. Але сталося навпаки: почалися переслідування, боротьба, ненависть. І саме в цей час святий Микита не сховав свою віру, не сказав: «Я просто вірую для себе, мене це не стосується». Він відкрито залишився християнином і своїм життям приводив до Христа інших.
Нам інколи здається, що справжня віра — це коли в житті все складається добре: ми молимося — і Бог допомагає; просимо — і отримуємо; приходимо до храму — і маємо мир у серці. Але святі показують інше. Віра найбільше відкривається тоді, коли за неї треба заплатити: своїм спокоєм, становищем, людською прихильністю, інколи навіть власним життям.
Святий Микита міг пристосуватися. Міг промовчати. Міг не дратувати язичницьку владу. Міг сказати: «Головне, що я в душі з Богом». Але християнство не може жити лише «десь у душі». Якщо Христос справді живе в серці людини, це стає видно у її словах, виборі, вчинках, ставленні до ближніх, у тому, чого вона не готова зректися навіть під тиском.
Його кинули у вогонь. І тут для нас відкривається ще одна духовна істина: вогонь може знищити тіло, але не може знищити вірність. Людина може втратити багато — дім, спокій, здоров’я, звичне життя, — але якщо вона не втратила Бога, вона не втратила головного.
Ми живемо в час, коли українці дуже добре розуміють ціну вірності. Сьогодні також є люди, які платять дорого за те, щоб залишатися вірними: воїни — присязі й Україні, медики — людському життю, матері й батьки — своїм дітям, священники — служінню, кожен християнин — своїй совісті перед Богом. І дуже легко говорити про вірність тоді, коли вона нічого не коштує. Значно важче залишитися вірним, коли страшно, боляче, самотньо або невигідно.
Святий Микита нагадує нам: християнина визначає не те, скільки він говорить про Бога, а те, від чого він не відмовиться заради Бога.
Можна носити хрест на грудях і водночас зраджувати совість. Можна знати молитви й залишатися жорстоким до ближнього. Можна називати себе православним, але жити так, ніби Євангелія ніколи не чув. А можна, як святий Микита, просто й твердо стояти у правді, навіть коли за це доводиться страждати.
Апостол говорить: «Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя» (Одкр. 2:10). Це слова не лише до мучеників давнини. Це слова до кожного з нас. Бо кожного дня ми проходимо маленькі випробування своєї вірності. Чи скажемо правду, коли вигідніше збрехати? Чи простимо, коли хочеться помститися? Чи допоможемо, коли простіше пройти повз? Чи залишимося людьми, коли навколо стільки зла? Чи не відречемося від Христа своїми вчинками?
Мучеництво починається не з вогню. Воно починається з маленького щоденного «ні» гріху і з маленького щоденного «так» Богові.
Тому сьогодні, згадуючи святого великомученика Микиту, попросімо в Господа не легкого життя, а міцного серця. Не життя без випробувань, а віри, яка не руйнується у випробуваннях. Не відсутності страху, а сили не зрадити Христа навіть тоді, коли страшно.
Святий великомученику Микито, моли Бога за нас, щоб і ми серед вогню випробувань нашого часу зберегли віру, людяність, любов і вірність Христові. Амінь.