Я – українець, а не малорос,
пишаюсь родом тисячокорінним...
В. Кочевський.
Україна-Русь багата своєю історією і займає почесне місце в історії людства. „Ми древні, як земля і як віки,” – писав відомий український поет Володимир Сіренко.
Цілком природньо, що в історії нашого народу було багато славетних сторінок, були і героїка і приклади мужності... Нагадаю стисло:
* це перемоги військових дружин князя Святослава (964 – 972) над хазарською державою і його походи на греків;
* це і успішні війни князя Володимира з ордою на південних кордонах України;
* це і прийняття християнства, що збільшило міжнародний авторитет України. Київ став духовним центром найбільшої в Європі держави. Зовнішнім виявом зростання її авторитету було запровадження княжого устрою, корони на візантійський лад, заведення тризуба як герба держави;
* це і національно-визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти;
* це - московсько-українська війна 1658 – 1659 рр. і битва під Конотопом, в якій українські війська під провадом гетьмана І. Виговського дали гідну відсіч зазіханням Москви до України;
* це і Полтавська кампанія в Північній війні. Бій під Полтавою (8 липня 1709 р.);
* це і війна з більшовиками на початку ХХ ст.;
* це - боротьба проти німецьких і радянських окупантів в роки Другої світової війни. Збройний опір УПА і населення, яке вірою в краще майбутнє не зреклося мрій, заради яких жили і умирали наші предки.
Але, на жаль, є в нашій історії багато сторінок фальшованих. До них я зарахував би:
* розселення українських племен;
* тлумачення історії Руси-України;
* доба Хмельницького і Переяславська рада (1654 р.);
* Північна війна: роль І. Мазепи та Батуринські події;
* прихована правда про московсько-українську війну (1658 – 1659 рр.);
* Україна під більшовиками (1917 – 1991 рр.):
а) геноцид української нації;
б) події, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу в 1941 – 1956 рр. ... ну, і таке інше.
Пряма фальсифікація минулого має свої соціальні і політичні корені. Скажімо, для Росії це була потреба будь-якою ціною створити собі поважний родовід, який, мовляв, сягає часів Київської Русі. Те ж саме проглядається в ставленні офіційних російських істориків та ієрархів РПЦ до історії Української Православної Церкви та інших аспектів минулого.
І при кожному історичному зигзагу вони знову і знову повертались до історії „єдіного отечества”, єдиної канонічної (Російської) Православної Церкви. Саме цим і пояснюються масштаби фальсифікації минулого. І найбільше блюзнірство – галасуючи про історичну об’єктивність, непогрішиму істину, переписувати на свій лад древні історичні літописи. Нагадаю, що російський філолог академік О. Шахматов (1864 – 1920 рр.) довів, що „Повість минулих літ”, написана батьком української історії Нестором, протягом століть переписувалась неодноразово. А російський історик В. Татіщев (1686 – 1750 рр.), звинувачений в «подаче событий из несуществующих исторических источников» і засланий Петром І до Сибіру, зібрав десяток різних списків цього літопису.
(Детальніше про це дивись: В. Білінський „Країна Моксель – Московія”, К., 2008 р., с. 7, 76.)
Як наслідок, наша історія являє собою свиток, писаний різними авторами, які керувались вказівками російських царів та генсеків Комуністичної партії. І до нашх днів «не перевелись в Московии» політики, історики, письменники з їх цинічним ставленням до історії і християнської моралі.
Так, В. Чивиліхін в своєму романі-ессе «Память» (М., 1982 р.) критикує літописця Нестора за необ’єктивність. Автор стверджує: «Наши российские (? – авт.) отдаленные предки всегда жили на Днепре... »
Оскільки у літописі нема згадки про те, що в причорноморських степах жили далекі предки росіян, автор далі пише:
«Это одно из глубочайших заблуждений, идущее от первого русского (? – авт.) историка Нестора, очевидца возвеличения Киевской Руси, но ограниченного в своих знаниях о древности. К тому же у него нет дат…» (стор. 466)
Що це, як не цинічне, свідоме перекручування історії, коли правда замінюється політичною доцільністю? Хіба не цим пояснюється заміна назви країни Московія словом „Русь”?
Та що там назва?! Історичні дослідження свідчать, що століття не змінили доктрину і ідеологію Російської імперії. Чи не про це писав російський письменник і історик К. Валішевський в своєму історичному дослідженні «Первые Романовы»? (М., 1989 р., с. 221)
Далі – цитую:
«Киев не может отречься от своего русского прошлого… Победоносное возвращение русской власти в этот древний очаг должно было принять в семнадцатом веке характер реванша и законного возвращения своей собственности... »
Тут, як кажуть, ні відтяти, ні додати. Не будемо говорити про заяви сучасних російських шовіністів на кшталт В. Жириновського, їх претензії на Україну як частину Росії. Але згадаймо ще один факт. Його не можна оминути увагою. У квітні 2008 р. на закритому засіданні Ради „Росія – НАТО” В.Путін в розмові з Дж. Бушем на весь світ заявив, що „Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами...”
Чи не правда: показові і багатозначні одкровення російського президента?!
А хіба не мають за мету образити Україну як державу безтактні заяви російського посла В. Черномирдіна? Так от: це – невипадковість, це – ще одна ілюстрація антиукраїнської політики Кремля.
Ось так від минулого тягнуться ниточки політичних амбіцій Росії до наших днів. Спочатку привласнили назву чужої країни, потім окупували її на сотні років, і до цього часу не визнають самостійності України, яка почала відстоювати свої національні інтереси. Для них, москалів, Україна, як за царських, так і за сталінських часів – територія, приєднана до Росії, Малоросія, а не суверенна держава. Більше того, московські шовіністи відверто і грубо виражають „незадоволення трактуванням Україною історичних подій...” (голодомор, ОУН – УПА) тощо. А наміри України вступити до НАТО це – «повторение Мазепинского предательства» («Коммунист» №89, 5.11. 2008)
Неймовірно? Чому ж: суть сучасної російської доктрини – зберегти свій вплив на пострадянському просторі, а він, звичайно ж, буде неповним без домінування в Україні. Та й ідеологія Москви залишилась тою ж самою – сталінізм. В цьому теж немає нічого дивного, бо, як стало відомо, за підсумками інтернет голосування в грудні 2008 р. одним із найвеличніших росіян є кат українського народу Й. Сталін.
Не можна не враховувати ще один момент – «русский дух», «союз государства с Российской православной церковью».
«…Православие – «мирской фронт», оно может стать движущей силой культурной и информационной реформы России», - зазначено в «Русской доктрине». («Экспедиция ХХІ» №8(75), 2008 г.)
Можливо, це всього-навсього пропагандистський хід? На жаль, ні. Сумніви розвіяв новий Патріарх Московський Кирил, який заявив про свій намір відвідати Київ. Не секрет же, що до України він ставиться скептично, нашу церкву (УПЦ КП) не визнає і марить про „триєдину святу Русь”.
Отже, цитую:
«…Затем я хотел бы посетить мать городов русских – Киев, нашу древнюю столицу и центр русского православия». (Рабочая газета №24, 10.02.2009)
І от виникає питання: навіщо так лукаво і підступно говорити неправду? Для чого лізти у чужий монастир зі своїм статутом? Чи не для того, щоб і надалі провокувати міжусобиці, розділяти і володарювати?
Але ж нікому не дозволено ігнорувати історію, тим паче духовній особі такого рангу, бо це - втручання у внутрішні справи суверенної держави і передбачає не тільки кримінальну відповідальність, але й кару Господню. Так, так. „Кожному воздасться за ділами його” (Одкр. 22:12). І не мені, простому смертному, нагадувати про це високоповажному владиці.
Але повернімось до лейтмотиву. Зіставляючи події різних часів, ми дійдемо висновку, що і наш „вітчизняний” вірус розбрату, котрий сягає корінням княжої держави, міжусобиць і боротьби за гетьманську булаву, вразив і наших політиків, сучасну нашу політичну еліту, байдужу до власної історії, до долі власної держави. Згадаймо, як після смерті Богдана Хмельницького заграли амбіції претензій на монополію єдино правильного бачення майбутнього України. До чого привела така „політика” – відомо. На жаль, вона повторювалась не один раз і пізніше, на початку ХХ ст., в період Української Народної Республіки (доба Центральної Ради, Гетьманська доба та правління Директорії).
Гадаю, сказаного достатньо, аби зрозуміти хто і як використовував (будемо відверті – і тепер використовує) політичні амбіції наших державних високопосадовців. З огляду на це доцільно нагадати один документ – фрагмент із телеграми Троцького Предцику Свердлову від 10.01.1919. Цитую:
«…в среде украинцев развал, борьба клик за отсутствием ответственных и авторитетных руководителей». (Цит. по книге Л. Троцкого, «Сталинская школа фальсификации», Берлин, 1932 г., репринтное издание М., 1990 г., стр. 207)
З ненавистю вчепившись за груди один одного, ми вкотре втратили майже на 100 років можливість реальної незалежності. І це правда. Нині Україна – самостійна, але як у ті, так і в теперішні часи, в державі нема спокою. Постає питання: скільки ж нас, особливо тих, хто вважає себе політичною елітою, ще має вчити історія? Чому ми забули слова преподобного Нестора з його „Повісті минулих літ” про небезпечність гордині серед княжої еліти, а відтворюємо нову, не менш печальну повість літ і днів наших? Допоки будемо ігнорувати історичним досвідом наших пращурів з питань державотворення? Про це треба не тільки знати, але й робити відповідні висновки. Тож, може нарешті опам’ятаємось і задумаємось, чому Україна була позбавлена своєї волі, чому віками корилась волі інших держав? Чи не тому, що в угоду сусідів (східних і західних) ми постійно зводили безпощадну братовбивчу боротьбу, криваві рахунки за регіональними ознаками? Так було. Але схоже, знову нас нічому не навчила історія, бо не перевелись люди з компартійними ідеями, ті „вічновчорашні”, які під гаслом пролетарського інтернаціоналізму втовкмачують в нашу свідомість анитнаціональні ідеї зрадництва. Невже потрібен грім небесний, щоб змусити нас подивитись на себе, осмислити свої дії і прозріти?
А тепер повернімось до міждержавних церковних стосунків. Оскільки релігія – невід’ємна і правомірна складова історії свого народу, то нам слід пам’ятати про релігійні взаємини України і Росії. Вороже ставлення Москви до Української Православної Церкви Київського Патріархату неподолано і сьогодні. І це факт.
Так, Бог єдиний. Але оскільки кожен народ має свою історію, то й віра має свої національні ознаки. І нікому не дозволено їх ігнорувати, тим більше, підпорядковувати, як це намагається робити РПЦ. Історія Української Церкви – це історія України, - говорив патріарх УАПЦ Мстислав. А відтак, узурпація Москвою та її слугами в Україні права „оборони православної віри”, її русифікація – це не тільки порушення закону про свободу совісті але й великий гріх. Народ має право читати Святе Письмо своєю рідною мовою.
Як писав Митрополит Іларіон: „Українська церква в своєму багатовіковому житті виробила так багато своїх власних місцевих ознак, які створили її окремішність, що вона сильно відрізняється від усіх інших православних церков, у тому числі й від Церкви Російської, цебто, що вона справді є Церква Українська, самостійна”.
І заглавне. Трагічний шлях, яким пройшов наш народ, історичний досвід підводять до висновку: тільки духовна і культурна єдність народу може бути гарантом повної незалежності України від її поневолювачів. А ми будем духовно й ідейно єдині лише тоді, коли в Україні постане Єдина Українська Помісна Православна Церква, в якій ми, а не чужинці, маємо бути господарями. Більше того, помісність нашої Церкви – це і збереження нашої релігійної спадщини, християнських традицій України і, врешті-решт, зніме гострі міждержавні й міжцерковні проблеми.
P.S.: минуле не можна поправити, але й забувати про нього не слід, бо історія може повторитись.
О. Сотник,
завідувач науково-історичним відділом
Сумської єпархії УПЦ КП,
член Національної спілки журналістів України.