Ворожі до українства „теорії” московитів.

Відомо ж, що без минулого немає майбутнього. Тому люди з давніх-давен й шукають своє коріння, вивчають своє минуле. Хіба не цікаво українцю пізнати звідки пішла наша чудова держава? Наукові відкриття та грунтовно опрацьовані історичні факти дають підстави по-новому висвітлювати нашу вітчизняну історію, очистивши її від царсько-російських і радянських побрехеньок.

Отже, спочатку зупинимося на основних подіях з історії України. Достеменно відомо, що територію нашої держави люди заселяли від дуже давніх часів, ще в кам’яну добу, задовго до Різдва Христового. Доведено, що найбільшого розвитку вона на Україні досягла в ІІІ тисячолітті до РХ (т.зв. трипільська культура). Це вже висока хліборобська культура. Люди жили в гарних хатах, та й місце проживання нагадує українське село. Далі – княжа доба, царські, а потім – радянські часи: відома історія й історична недоля української державності. Зауважу, наступ на нашу державу не припинявся, починаючи з часів татарської навали 1240 року. Не припинявся він ні за часів гетьмана Хмельницького, ні по його смерті. Над Україною довгі століття панували Московія і Польща.

Історичні вороги для духовного і фізичного поневолення українського народу, знищення його національної свідомості упродовж сторіч придумали різні „теорії” та байки про наше минуле. Оскільки просто не можливо перерахувати їх усі – зосередимося на найбільш поширених.

Почнем з модної в Московії теорії про те, що Україна – навіть не держава. Нагадаю, що в квітні 2008 року її оприлюднив президент РФ В. Путін, який в бесіді з президентом США Дж. Бушем на закритому засіданні Ради Росія – НАТО на весь світ заявив, що Україна, як держава, не існує:

„Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна – подарована нами...”

Ну що тут сказати?

Невже він не знає, що Україна як держава на тисячоліття старіша від Росії?

Соромно мусить бути президенту „дружньої” держави за такі заяви, та нехай вони залишаються на його совісті. І все-таки слід зазначити, що нічого нового В. Путін не сказав. Це – давня імперська політика Росії.

Не викликає сумніву, що саме на цій основі й базується відоме звернення (11 серпня 2009 року) наступного президента „дружньої” держави Д. Медведєва до президента України Ющенка. Важко втриматись, щоб не звернути увагу на його манери: скільки пихатості, цинізму! Щоправда, сказав – і прорахувався: українці не сприйняли ні агресивної, неоімперської тональності його заяви, ні її абсурдного змісту, розуміючи, що це – грубе втручання у внутрішні справи України.

Таких прикладів можна наводити безліч, але згадаємо іще один факт – факт блюзнірства і політиканства духовної особи. Я маю на увазі 10-ти денний (25 липня – 5 серпня 2009 року) візит в Україну московського патріарха Кирила. Ні на прес-конференціях, ні в проповідях, ні десь-інде цей глава Московської церкви ні разу не звернувся до України, як незалежної держави, а навпаки, відверто-провокаційно наголошував про історичну Русь, що Україна, мовляв, є частиною історичної Русі, не одноразово привласнював Київ, називаючи його „нашим” і т.п.

Така вона сучасна імперська теорія Московії.

Візьмемо наступну „теорію”, суть якої полягає в тому, що ніякого українського народу нема, що він – тільки гілка московського, у котрої малоросійський діалект.

Окупанти намагались підтвердити свою точку зору „науковими” аргументами, посиланням на праці російських істориків С. Соловйова, М. Карамзіна, В. Ключевського та інших. Ось твердження одного з них – С. Щоголєва:

«…Малорусское племя (читай – українці – авт.) рядом с другими ветвями русского народа есть народ строитель современной русской державы, государственного языка и государственной культуры... Всякое стремление причислить это племя к инородцам, изображать его порабощенным народом... расходится с исторической правдой; такие увериния скрывают за собой преступную цель ослабить внутреннюю связь между племенами русского народа и должны быть, в интересах последнего, караемы.»

(«Украинское движение, как современный этап южно-русского сепаратизма».

К, 1912, С.557)

Пройшли роки, однак свідомість московітів не змінилась. Ось сучасний „Щоголєв” – член Державної Думи Росії (1998р. ) Ю. Кузнєцов заявляє:

«В природе есть лишь малороссийская ветвь единого русского народа. А украинцы – нечто умозрительное, придуманное».

Одначе, справедливості ради, варто наголосити: хто з якого „племені” виник – не вам, московіти, глаголить!

Як бачимо, зі знанням історії Росії в російських політиків не все гаразд. Звідси – і намагання втовкмачувати в наші голови вигадки про „общую историю”.

Які і кому ще потрібні докази, щоб усвідомити, що російські політики були і залишаються давніми ворогами українського народу?!

Отже, далі: згідно з їхніми „теоріями” держави Україна нема, народу українського нема, а відтак – нема й української мови. Це теж стара і дотепер актуальна бредова теорія московітів. Чого вартий Валуєвський циркуляр 1863 року про те, що її „не было, нет и быть не может». Не варто нагадувати антиукраїнські укази Петра І, Катерини ІІ, Олександра ІІ та ін. Вони відомі, але варто звернути увагу на антиукраїнську політику, посилену русифікацію в радянській імперії:

1938 р. – спільна постанова Ради Комісарів і ЦК ВКП (б) про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік;

1958 р. – постанова ЦК КПУ та Верховної Ради України про недоцільність викладання українською мовою у ВУЗах України;

1978 та 1983 рр. – постанови ЦК КПРС про посилене вивчення російської мови в Ураїні. Підвищення зарплати на 15 % вчителям російської мови і т.д. і т.п.

Отож – ленінська національна політика ніколи не співпадала з практичною діяльністю генсеків та перших секретарів ЦК КП республік.

Тут варто навести іще один факт, який переконливо свідчить про антиукраїнську політику Москви. Коли у 1972 р. перший секретар ЦК КПУ П. Шелест повелів надсилати йому партійну кореспонденцію українською мовою, це відразу викликало негативну реакцію Москви і його негайно було знято з посади.

Ось так більшовицька система правління здійснювала русифікацю України.

Але ж і це не все. Варто нагадати, що вагомим інструментом Кремля в політиці взагалі, в антиукраїнській – зокрема, була Російська Православна Церква. З імперських позицій вона завжди марила, як би «к рукам прибрать» Українську Церкву. Це переконливо підтвердив своїм візитом Патріарх РПЦ Кирил, який заявив, що всі українці підкоряються патріарху московському і дав зрозуміти, що в Росії й Україні помісна церква одна – Московський патріархат, а все інше – це „рани, що утворилися на тілі церкви і які потрібно заліковувати”.

Саме для цього створена т.зв. „п’ята колона” в особі УПЦ (МП), яка всупереч назві є російська, а не українська церква і поставила себе в опозицію до національних інтересів українського народу. Це за їх безпосередньою участю створена в Україні зона духовної окупації, яка охоплює більше як 10 тис. парафій і 167 монастирів.

Так от, їм треба не тільки зберегти свій вплив в окупованій території, але й приєднати Українську Церкву до РПЦ. Схоже, що саме це і було головною метою поїздки Кирила в Україну.

Слід відзначити, що різних антиукраїнських бредових ідей та вигадок в арсеналі москалів багато, на всі аспекти нашого життя. Колись Катерина ІІ у своєму урядовому маніфесті 1775 р. змалювала запорозьких козаків як зборище злодіїв, п’янцюг і драпіжників. Тепер нинішнім кремлівським правителям недовподоби справжня історія України, зокрема, події пов’язані з визвольною боротьбою українського народу в 1941 – 1956 рр. тощо. Муляє їм голодомор, який самі ж і вчинили.

Останнім часом на московській естрадній сцені, в кіно модним стало зображення українця в комічних або негативних ролях. Такого не повинно бути. Переконаний, що всяке легковажне ставлення до національної назви з боку чужинців нам треба вважати як образу. Контрольовані проросійськими політичними силами ЗМІ закликають до «единой и неделимой». Наприклад, телеканал „Інтер” не національну ідею пропагує, а відтворює скандальні телепередачі на кшталт «Большой политики» з кримлівським засланцем Є. Кисельовим. Все це, природньо, подається під благородними намірами.

Ну, а тепер замислимось: для чого все це робилось і робиться?

Існує точка зору, що Москва на це йде, аби приховати свою справжню історію. І це – логічно, адже відомо, як російські історики за наказами царів і цариць її постійно фальшували. Також відома істина: історія Росії, як і історія КПРС, багаторазово переписувалась.

Але більш переконлива інша точка зору: всі ці ворожі „теорії” та вигадки – форми інформаційної війни проти України з метою продовження русифікації, адже без України Росія залишається неслов’янською державою, і цим пояснюється незмінна жорстокість її антиукраїнських акцій. Звідси – і територіальні, і майнові претензії, і газові війни тощо. З усіх боків наступають і роблять все, щоб позбавити Україну незалежності.

А відтак, до зазначених вище і подібних т.зв. теорій та вигадок нам необхідно ставитись як до спланованих ворожих ідеологічних акцій проти самостійної незалежної України.

Дивно, що цього не бачить, а відтак і не реагуєналежним чином керівництво держави і відповідні державні структури.

О. Сотник,

Історик,

член Національної спілки

журналістів України