Відомості про автора:
Корнєв Олексій Володимирович, студент 5-го курсу денного відділення історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (магістратура).
Україна, 61157, м.Харків-157, вул.Жовтневої революції, буд.108, кв.162.
К/т – 8 097 423 63 87
E-mail: 1708ok@ukr.net

О.В. Корнєв

ПРАВОСЛАВНА УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА МИТРОПОЛИТА ІВАНА ПАВЛОВСЬКОГО – ОСТАННІЙ СПАЛАХ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВОСЛАВ’Я НАПЕРЕДОДНІ ГЕНОЦИДУ (1930 р.)

У цій статті описується історія Православної Української Церкви (1930 р.), яка постала на руїнах знищеної УАПЦ та здійснила останню спробу зберегти традиції національного православ’я. Однак ПУЦ як головний носій духу українства була також дощенту знищена під час кампанії з антиукраїнського терору 1920 – 1930-х років.
In this article the author narrates the history of the Ortodox Ukrainian Church (1930), which was founded after Ukrainian Autocefal Ortodox Church. OUC became the last protector of the Ukrainian Ortodox traditions and the last exponent of the Ukrainian national Spirit and that’s why OUC was absolutely destroyed in the terror campaign against Ukrainians in 1920 – 1930.

На межі 1929 – 1930 рр. більшовиками була жорстоко розгромлена Українська Автокефальна Православна Церква, яка, попри давніші репресії, зміцнила свій вплив на українство, особливо на національну інтелігенцію та селянство. Історія УАПЦ належить до малодосліджених, але все ж таки відомих проблем української історії, але історія Православної Української Церкви Митрополита Івана Павловського є сьогодні невідомою для значної частини науковців та громадськості.
Долю зараженої „українським буржуазним націоналізмом”, а отже, найбільш «незручної» для сталінського режиму УАПЦ незабаром після початку нищення декларованої „українізації” наприкінці 1920-х років було вирішено. Протягом 1926 – 1929 років в Україні було заарештовано п’ятьох ієрархів УАПЦ, загалом в часи сталінізму було знищено 34 її єпископи, 2000 священиків та інших церковних служителів [15, с. 9].
На скликаному за вимогою ДПУ Надзвичайному Всеукраїнському Соборі УАПЦ, який проходив 29 – 30 січня 1930 р. УАПЦ оголосила про свій саморозпуск [9, арк. 98], Собор оголосив себе Ліквідаційною комісією УАПЦ. На Соборі «з’ясувалося», що «...українізація використовувалася [УАПЦ] як спосіб до розпалювання національної ворожнечі, а соборноправність обернулася в демагогічний спосіб політичного впливу» [9, арк. 100]. Собор також повідомив про зв’язки УАПЦ з петлюрівським рухом та «з жалем констатував», що «Митрополит В. Липківський, єпископи: О. Ярещенко, С. Орлик, П. Жевченко, М. Пивовар, К. Кротевич, Всеукраїнський благовісник В. Чехівський і інші стояли на шляху націоналістично-політичних контрреволюційних, антирадянських дій через Церкву» [там само]. І, нарешті, «зважаючи на все», Надзвичайний Собор «визнав», «що УАПЦ ... була контр-революційною, націоналістичною організацією, складовою частиною СВУ» [там само]. Змушена була «покаятися» й Харківська ОЦР, яка в загальних рисах підтвердила основні тези Надзвичайного Собору, додавши наостанку наступне: «...відродилася УАПЦ в часи політичної боротьби, і відроджували її, а потім і до керівництва нею стали люди, які потерпіли поразку на відкритому політичному Фронті й пішовши до Церкви мали намір використати її і дійсно використали як знаряддя для дальнішої боротьби проти Радвлади, а значить, і проти справедливости соціяльної революції» [9, арк. 101].
У таких виключно важких умовах постало питання про виживання українського національного православ’я. Серед кількох вцілілих ієрархів УАПЦ, які не були заарештовані та не зреклися сану, найбільшим авторитетом користувався Архієпископ Харківський Іван Павловський (1926 – 1930 рр., раніше обіймав Чернігівську кафедру), який взяв на себе важке завдання порятунку вірних УАПЦ від меча комуністичної диктатури та, що було ще важче, збереження українського національного православ’я в якості окремого конфесійного напрямку.
Арх. Івана в його подвижницькому служінні не могла спинити навіть запущена більшовиками з кінця 1920-х років антиукраїнська кампанія терору, про що свідчить протокол засідання Харківської Округової Церковної Ради від 2 жовтня 1929 р., де було прийнято рішення про організацію нової парафії УАПЦ в с. Привольному на Артемівщині [9, арк. 109]. Протягом 1930 р. на уламках УАПЦ Арх. Іван намагався розбудувати нову українську церковну організацію: за цей час очолювана ним Харківська Єпархіальна Рада, яка відтепер піднеслася до загальноукраїнського рівня, встигла об’єднати значну кількість осиротілих парафій та колишніх священиків, а подекуди також єпископів (Наприклад, оо. М. Задвірняка та К. Малюшкевича) УАПЦ (цим процесом була охоплена ціла Україна, але особливо активно він ішов на Київщині, Черкащині, Білоцерківщині, Уманщині, Вінниччині, Лубенщині та Полтавщині). Втім, на 17 листопада 1930 р. лише на Харківських Єпархіальних Зборах були присутні 30 делегатів від 14 парафій, при тому що загальна кількість парафій та кількість представників від них складала відповідно 19 та 40) [8, арк. 4]. Не дивлячись на скрутне матеріальне становище, Арх. Іван добре розумів духовні потреби парафіян, а отже, намагався не дати загинути здобуткам знищеної УАПЦ в галузі культури, зокрема намагався відродити народні хори при парафіях (наприклад, Владика піклувався про запрошення до Мурафської парафії дяка-диригента Ф. Пуха) [8, арк. 19].
Починаючи з 17 листопада 1930 р., в окремих єпархіях почали вибирати єпископів. Очолювана Арх. Іваном Харківська Єпархія відповідно поділялася на 3 благовісництва: Одеське, Полтавське та Харківське, догляд за якими мали здійснювати Владики Ю. Калішевський, Ф. Сергієв та безпосередньо сам Харківський предстоятель. Формула поминання визначалася наступним чином: „[поминаємо] Святу Православну Українську Церкву і Всеч. Нашого Івана, Арх. Харківського” [8, арк. 5]. Вірними сподвижниками Арх. Івана були представники його найближчого оточення: секретар Харківської Єпархіальної Ради о. Д. Любеч, член-скарбник Д. Оробинський та кандидати прот. Ф. Деньга та прот. М. Кочат [8, арк. 4]. Протягом 14 – 16 листопада 1930 р. були прийняті канони й накази нової церкви, затверджений її Статут, її розподіл на єпархії, Богослужбовий чин та обряди. Більше того, було прийнято рішення звернутися від імені майбутнього установчого Собору з відозвою „до віруючих українців” [8, арк. 5]. Таким чином, скликаний 9 – 12 грудня 1930 р. Собор на місці зліквідованої автокефальної церковної організації заснував нову Православну Українську Церкву, яку повинен був очолити обраний на Митрополита Іван Павловський, котрий так і не став слухняним знаряддям сталінської диктатури [13, с. 181].
Такі активні дії з боку дієвого, розумного та авторитетного ієрарха колишньої УАПЦ, дали, як бачимо значний позитивний ефект, отже, це не на жарт стривожило більшовиків, з пам’яті яких навряд чи стерлися полум’яні слова Владики Івана, сказані ним 20 грудня 1928 р. на Нараді духівництва своєї Єпархії, якими він керувався протягом цілого свого пастирського служіння: «Церква закликала нас, пастирів, до духовного керівництва і цим самим наклала на нас великі обов’язки. Духовне керівництво – то є керівництво вірою народньою, а тому треба найперше мати спокій в собі і чути, як б’ється серце нашої Церкви. Найбільший тягар – це духовне безсилля народу і тільки велика віра має підняти з цього безсилля нарід наш. Ніякі реформи не задовільнять нарід, коли ми не оживотворимо його вірою...» [9, арк. 85]. Небачене піднесення національної свідомості українства, його рішучий опір насильницькій „колективізації” та несприйняття „культурної революції” фактично підписали вирок Україні. УАПЦ, діяльність якої значною мірою посприяла становленню на Україні згаданого вище стану речей, була знищена саме тоді, коли за своїм масштабом вона переросла межі чогось локального та маргінального, отже, могла, на думку більшовиків, очолити (у разі виникнення такої потреби) повстале українство.
ПУЦ Митрополита Івана Павловського, звісно, ще не встигла за своїм впливом на населення перевершити УАПЦ, але рішучість Владики та його оточення вказувала на те, що це незабаром може статися. Звісно, ані Владика Іван, ані його оточення не планували втягувати Церкву до збройного конфлікту. Але саме життя змушувало Всеч. Івана приймати сторону скривджених. Так, наприклад, коли до ВУЦР у грудні 1930 р. надійшла заява від Чайківсько-Лютарської релігійної громади Богуславського району про передачу до храму під час Божої служби записки сороміцького змісту (вульгарна лайка), Владика Іван власноруч написав тверду резолюцію: „передати до прокуратури” [8, арк. 21]. Але радянське керівництво вдавалося у відповідь і до своїх контрзаходів, найстрахітливішим з яких, окрім репресій за звинуваченнями в „українському буржуазному націоналізмі” та релігійній „контрреволюції”, було обкладання священиків податком відповідно до таблиці ставок, встановленої для куркульських господарств [8, арк. 24].
Матеріальне становище ПУЦ було складнішим, ніж становище її попередниці УАПЦ. Зокрема, Владика Іван вже не мав свого кафедрального Миколаївського Собору [7, арк. 5], який певний час був центром тяжіння всіх національно свідомих мешканців віддавна багатонаціонального Харкова та Харківщини. Натомість останні місяці свого існування промінь українського національного православ’я в особі Митрополита Івана Павловського сяяв з Воскресенського Собору, який знаходився у Харкові на площі М. Урицького [8, арк. 5]. Відповідно створена Митрополитом Іваном церковна організація була швидко ліквідована, а її фундатор 1936 р. був заарештований та вивезений до Казахстану, де він і загинув мученицькою смертю [13, с. 181].
Харків традиційно вважають українофобським містом, в етнічно строкатій суміші якого подекуди важко розгледіти основну національність – українців. Отже, говорити про те, що більшість харків’ян вважала своїм духовним пастирем Митрополита ПУЦ, було б некоректно. Однак, не можна не помітити, що Харків став одним з центрів руху за українське національне православ’я, перетворившись на короткий час на резиденцію Митрополита Івана, набуваючи загальноукраїнського значення. І, якщо під впливом декларованої „українізації” відомо, що у середніх та вищих навчальних закладах навіть російського м. Вороніж, навколо якого також було багато етнічно українських сіл, під час українізації мало місце викладання значної частини навчальних дисциплін українською мовою [17, с. 281], то так само знаходили співчуття у 2-ій пол. 1920-х років посланці Харківського Архієпископа на українських теренах, що опинилися поза територією УСРР, особливо на Кубані [9, арк. 65].
Значний інтерес та велику симпатію до українського національного православ’я виявляла українська інтелігенція. Причини репресивної кампанії проти українських інтелігентів поряд з майже одночасним знищенням незалежних українських церковних інституцій та страхітливим Голодомором-геноцидом 1932 – 1933 рр., на нашу думку, добре ілюструють свідчення О. Костюк (народилася 1899р. на Ізюмщині, на час опитування мешкала в діаспорі), яка була у зазначений період викладачем із соціального виховання у м.Харкові, а дещо пізніше стала асистентом на кафедрі в одному з міст Донбасу. Ця жінка належала до тієї частини національно свідомої української інтелігенції, яка мала тісні взаємини з селом (передусім завдяки родинним зв’язкам). О. Костюк повідомила, що її родина брала участь в українському національному русі ще до 1917р. Жінка говорить про захоплення української інтелігенції декларованою з 1923 р. українізацією та співчуття до її репресованих чільників - О. Шумського та М. Скрипника. О. Костюк стверджує, що наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. серед репресованих інтелігентів переважали українці, в якості прикладів вона називає дефектолога І.Соколянського, колишнього члена КПЗУ Ю. Мазуренка, який очолював Інститут Стандартів, родину фізиків та фізико-хіміків Петренків. Очевидець свідчить про масову підтримку в середовищі української нтелігенції та селянства незалежної УАПЦ. О.Костюк також наполягає на існуванні політичного дисидентства у середовищі української інтелігенції (велика симпатія до С. Петлюри, ностальгія за петлюрівським режимом та зародження у підсумку ядра національно-політичного відродження – очолюваної С. Єфремовим Спілки визволення України). Жінка розповідає про потужний антирадянський рух у сільській місцевості на Сумщині та Ізюмщині, кваліфікуючи репресії щодо української інтелігенції як свідоме «обезголовлювання» невдоволеного селянства з метою запобігання внесенню елементів організації до селянського руху опору [20, с. 558 – 565].
Свідок С. Караванський особливо акцентує увагу також на паралельному з Голодомором-геноцидом 1932 – 1933 рр. знищенні більшовиками церковних інституцій: «Варто наголосити, що великому голодові передувало закриття церков. Отже, організатори голоду взяли до уваги винятково важливу роль церкви під час таких національних лих, як голод. Відомо, що під час голоду в Україні 1921 року церкви допомагали людям, які голодували. Протягом 1932 – 33рр. церкви не функціонували, а духовенство вислали в трудові табори, які по суті були таборами смерті» [17, с. 114]. У зачинених церквах зазвичай влаштовували в’язниці, зерносховища та навіть (вочевидь, для більшого блюзнірства) колгоспні свинарники [5, с. 107; 109; 112]. Однак цілковито знищене напередодні Голодомору-геноциду 1932 – 1933 рр. було лише було лише незалежне від Москви українське національне православ’я (УАПЦ та її спадкоємиця ПУЦ). Свідченням „особливого підходу” до цих інституцій служить навіть те, що на утримання агентури в лавах УАПЦ ДПУ УСРР витрачало значно більшу суму, ніж на утримання агентури в лавах значно чисельніших та організаційно міцніших на теренах УСРР тихонівського та синодального напрямків у православ’ї. У синодальному та тихонівському русі ДПУ утримувало двох таємних співробітників на округ (округів було 41 у кожному з цих напрямків), які працювали по 82 години за півроку та отримували по 10 крб. кожен (відповідно за цей час загальні видатки сягали 4920 крб.), натомість для УАПЦ ДПУ виділило трьох агентів на кожен із 22-х округів, причому ці співробітники працювали лише 36 годин за півроку, а отримували по 15 крб. на кожного [19, с. 96].
Отже, на нашу думку, є всі підстави припускати, що наприкінці 1920-х років український народ, який щиро повірив у декларовану більшовиками «українізацію», почав позбавлятися свого духовного безсилля часів Української національної революції 1917 – 1921 рр., що й дало підстави заступникові голови ДПУ УСРР К. Карлсону разом із помічником начальника Секретного відділу (СВ) О. Абуговим та виконуючим обов’язки начальника 1-го відділення СВ Б. Козельським підписати ще 4 вересня 1926 р. закритого листа під назвою «Про український сепаратизм». Цей документ передбачав збір усебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед із представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації» [18, с. 24 – 25] та апогеєм репресій проти яких став сфальсифікований сталінським режимом процес «Спілки Визволення України» (СВУ), «складовою частиною» котрої нібито й була УАПЦ.
На пленумі ЦК ВКП(б) від 13 листопада 1929р. секретар ЦК КП(б)У С. Косіор зовсім не випадково скаже наступне: «Для того, щоб цілком уявити собі становище, в якому нам доводилось та доводиться працювати, я прохаю врахувати виключно важке класове становище українського села. У нас дуже культурний куркуль, що має великі кадри своєї власної інтелігенції. Цей куркуль пройшов чудову школу громадянської війни під керівництвом гетьмащини, петлюрівщини і т. п. Його класова самосвідомість та активність увесь час підігріваються іззовні. Труднощі в справі підйому сільського господарства потрібно в нас помножити ще й на серйозні труднощі у справі національній. Всі наші успіхи пов’язані з величезною, виключно успішною роботою в царині вирішення національного питання на Україні...» [11, с. 288]. Одне з основних завдань для органів ДПУ наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років визначалося наступним чином: «пов’язати роботу по українській інтелігенції з роботою по селу» [19, с. 102].
Вочевидь, саме прагнення «вирішити національне питання на Україні» штовхнуло Й. Сталіна та його поплічників на застосування поетапного антиукраїнського терору, який почався з репресій проти «буржуазно-націоналістичних» УАПЦ, що з 2-ї пол. 1920-х років почала помітно збільшувати свій вплив на українські маси (передусім селянство) навіть у таких регіонах, як Слобожанщина та Донбас, котрі традиційно вважаються зросійщеними, а також свідомої української інтелігенції, котра, на думку, більшовиків, була здатна очолити той рух, який вони назвали «українським сепаратизмом». Це було першим етапом антиукраїнських репресій сталінської доби – знищенням «душі» українського народу [4, с. 14]. Відповідно другим етапом була боротьба з «конвульсіями» «тіла» – переростання 1932 – 1933 рр. загальносоюзної «колективізації» в Голодомор-геноцид, метою якого було бажання «зламати хребет» вже обезголовленій «націоналістичній гідрі». Наслідки цього ми бачимо й сьогодні, зокрема у вигляді світоглядного розколу між мешканцями південно-східних теренів України та рештою країни, і, таким чином, надзвичайно актуальними є сьогодні слова Владики Івана Павловського, який у ті страшні для українства роки закликав до загального єднання перед спільною загрозою: «...Шануймо один одного, оберігаймо, своєчасно застерігаймо, по братерські докоряймо, але все робімо [не] для приниження, а для підняття, виправлення брата свого... Вміймо найти в людях те, за що їх треба любить. Шукаймо того, що об’єднує нас» [9, арк. 85].

Список літератури
1. Альбомъ старинныхъ плановъ г. Харькова, снимков его видов и портретовъ его деятелей: Приложение ко 2-му тому «Истории города Харькова», составленной проф. Д.И. Багалеемъ и Д.П. Миллеромъ. – Харків, 1993. – Репринт. вид. 1912 р.
2. Беленчук Л.Н. Поиск путей национально-культурного строительства в СССР в 20–30-е годы / Л.Н. Беленчук // Национальные отношения и национальные процессы в СССР: вопросы истории: Сб. науч. трудов. – М., 1990. – С. 82–103.
3. Бурмистрова Т.Ю. Нацинальный вопрос в програмах и тактике политических партий в России. 1905–1917 гг. / Т.Ю. Бурмистрова, В.С. Гусакова. – М., 1976.
4. Гай-Головко О. Їм дзвони не дзвонили / О. Гай-Головко. – Вінніпег, 1987.
5. Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упоряд. Ю.С.Семенко. – Дніпропетровськ – Мюнхен, 1993.
6. ДАХО. – ФР 1502 (Барвінківський районний виконавчий комітет рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів). – Оп.1. – Спр.437.
7. ДАХО. – ФР 845 (Харківський Окрвиконком, м.Харків). – Оп.2. – Спр.609.
8. ДАХО. – ФР 845. – Оп.2. – Спр.820.
9. ДАХО. – ФР 845. – Оп.2. – Спр.823.
10. ДАХО. – ФР 845. – Оп.2. – Спр.1046.
11. Документы свидетельствуют: Из истории деревни накануне и в ходе коллективизации, 1927–1932 гг. / Под ред. В.П. Данилова, Н.А. Иваницкого. – М., 1989.
12. Корнєв О. Голодомор 1932 – 1933 рр. на Балаклійщині (за архівними документами та свідченнями очевидців) / О. Корнєв // Сумська старовина. – № XVIII – XIX.– С.168 – 174.
13. Лужницький Г., д-р. Московсько-большевицьке переслідування Української Православної Церкви // Російщення України: Науково-популярний збірник / Гол. ред. Л. Полтава. – К., 1992. – С.173 – 183.
14. Полтава Л. До історії російщення України від 1720 року // Російщення України: Науково-популярний збірник / Гол. ред. Л. Полтава. – К., 1992. – С.7 – 56.
15. Сотник О. Репресії проти церкви на Сумщині / О. Сотник. – Суми, 2005.
16. Улянич В. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921 – 1933 роках / В. Улянич. – К., 2004.
17. Упокорення голодом: Зб. док. / Упор. М. Мухіна. – К., 1993.
18. Цвілюк С.А. Українізація України: Тернистий шлях національно-культурного відродження за доби сталінізму / С.А. Цвілюк. – Одеса, 2004.
19. Шаповал Ю.І. Всеволод Балицький. Особа, час, оточення / Ю.І. Шаповал, В.А. Золотарьов. – К., 2002.
20. Oral History / Ed. for the Commission by James E. Mace and Leonid Heretz. Vol. 1. – Washington, 1990.