Місце, де дається спасіння для душі
Розмістив Admin на December 09 2011 - 16:41:08
Місце, де дається спасіння для душі
![](https://lh6.googleusercontent.com/-mojjdi3yLI0/TuIXY_tcExI/AAAAAAAAAHY/4IBihezBPyk/s288/%2525D0%2525B1%2525D0%2525BE%2525D0%2525BA%2525D0%2525BE%2525D0%2525B2%2525D0%2525B0.JPG)
За матеріалами Недригайлівської районної газети "Голос Посулля" від 23 листопада 2011 року
Кажуть, село без церкви, мов колодязь без води. Тонким джерельним струмком теплилася віра весь цей час у Курманах: церкву тут облаштували в звичайній сільській будові - за радянських часів це був побутовий комбінат і ательє з пошиву одягу. Останні роки курманівці молилися тут Богу плекали надію на відродження справжнього храму. Молилися і відводили очі від цегельної недобудови, яка скромно і ніяково стояла неподалік на горбочку.
Кілька років тому почалося спорудження церкви у селі Курмани, кошти на будівництво якої були надані вдовою відомого українського поета, уродженця цього села Дмитра Григоровича Білоуса. Тоді з цегли, щоправда не дуже нової, були вигнані лише стіни майбутнього храму і будівництво зупинилося. Три роки тут гуляв лише вітер, наносячи сухе листя і породжуючи колючі протяги. Жителі Курманів і навколишніх сіл, грішним ділом думали, що це вже все, адже розуміли, що самотужки самим прихожанам таку будову не осилити. Яким же було їхнє здивування і як пораділа їхня душа, коли в середині цьогорічного літа біля церкви відновилися будівельні роботи.
Розширені новини
Місце, де дається спасіння для душі
![](https://lh6.googleusercontent.com/-mojjdi3yLI0/TuIXY_tcExI/AAAAAAAAAHY/4IBihezBPyk/s288/%2525D0%2525B1%2525D0%2525BE%2525D0%2525BA%2525D0%2525BE%2525D0%2525B2%2525D0%2525B0.JPG)
За матеріалами Недригайлівської районної газети "Голос Посулля" від 23 листопада 2011 року
Кажуть, село без церкви, мов колодязь без води. Тонким джерельним струмком теплилася віра весь цей час у Курманах: церкву тут облаштували в звичайній сільській будові - за радянських часів це був побутовий комбінат і ательє з пошиву одягу. Останні роки курманівці молилися тут Богу плекали надію на відродження справжнього храму. Молилися і відводили очі від цегельної недобудови, яка скромно і ніяково стояла неподалік на горбочку.
Кілька років тому почалося спорудження церкви у селі Курмани, кошти на будівництво якої були надані вдовою відомого українського поета, уродженця цього села Дмитра Григоровича Білоуса. Тоді з цегли, щоправда не дуже нової, були вигнані лише стіни майбутнього храму і будівництво зупинилося. Три роки тут гуляв лише вітер, наносячи сухе листя і породжуючи колючі протяги. Жителі Курманів і навколишніх сіл, грішним ділом думали, що це вже все, адже розуміли, що самотужки самим прихожанам таку будову не осилити. Яким же було їхнє здивування і як пораділа їхня душа, коли в середині цьогорічного літа біля церкви відновилися будівельні роботи. Київська будівельна бригада на чолі з виконробом І.І.Лисенком швидко і вміло взялася до роботи 29 липня і вже сьогодні видно результат. Будова поштукатурена, пофарбована у жовтий колір встановлений блискучий жовтий купол, зведений дах голубого кольору.
Всередині ведуться облицювальні роботи.Коли я підійшла до храму, мене зустрів отець Іван - священик церкви у Курманах, який разом із своїм сином Петром активно заколочували чергову порцію цементного розчину. Дивно було бачити батюшку не в його церковній, вишитій золотими візерунками, рясі, а у звичайному зручному одязі сільського робітника. Видно було, що священик вправно володі-є сокирою, лопатою, молотком та іншими буді¬вельними інструментами.
- Ми повинні дякувати Богові за те, що живемо в такий час, коли храми не руйнуються, а будуються; як руйнівниками їх знищувалася віра, викорінювалася духовність, так і навпаки: спорудження храмів свідчить про те, що віра оживає у людських серцях. Бо якщо храм будується - значить, люди вірять. Вірять і в Бога, і в життя вічне. А це для людини найголовніше. Адже земне життя, хоча й привабливе, але скінченне. І земне ми на землі залишимо. А вічне піде з нами у вічне життя, - розмірковував отець Іван. І було видно, що він дуже задоволений тим, що сьогодні відбувається у духовному відродженні села. Сам служитель церкви родом із Львівської області, після закінчення Курської семінарії служив у багатьох місцях, аж доки доля не закинула його у село над Сулою, так красиво оспіване у віршах багатьох відомих поетів.
- Зізнаюся, нам добре тут жити. Але коли треба, то я готовий їхати, куди накажуть. А от моя дружина мені категорично заявила: ти як хочеш, а я звідси вже нікуди не поїду, - говорить батюшка, поглядає на сина і усміхається у бороду. Петро тут закінчив.місцеву школу, зараз вчиться у Недригайлівському ВПУ, весь цей час трудиться поряд з батьком на споружденні церкви, прислухається до настанов старших, прагне зрозуміти цінність людського життя і обрати вірний шлях у житті.
За останні роки маленька сільська церква стала дуже до душі священику. Про неї він розмовляє з великою теплотою і любов'ю. Очі світилися радістю, коли він показував мені ікони, рушники і заведені в них образи. Хвилювався, що мало прихожан відвідують Божий храм, в основному старі люди. Що молодь мало тягнеться до віри. А без віри в Бога, без християнської любові до ближнього сучасній людині легко заблукати у лабіринтах життя. Віра ж, навпаки - допоможе осягати себе і час. На моє журналістське щастя, доки я говорила з отцем Іваном, до церкви під'їхали отець Валерій і виконроб цього будівництва І.І.Лисенко, з якими я теж мала розмову. Отцю Валерію кілька років тому довелося розпочинати будівництво цієї церкви, закладати і освячувати фундамент майбутнього храму.
- Впевнений, що багато хто з нинішніх курманівців ще й досі пам'ятає, як на цьому місті стояла стара дерев'яна церква і як за часів войовничого атеїзму місцеві комсомольці завзято спиляли з неї хрест, а згодом і зовсім знесли - розібрали на дрова, - розповідає священик. Вона мала назву Миколаївська. Коли задумали будувати нову церкву, то ходили з сільським головою В.М. Глущенком по дворах і збирали людей на сходку, на якій і вирішено було віддати цю землю під забудову. Силами громади вона була розчищена від чагарників, а будинок побуту переобладнаний під церкву. Люди зносили і купували ікони, вишивали рушники, шили хоругви, допомагали придбати інші церковні речі. На щастя, саме в цей час зав'язалися стосунки із земляцтвом у Києві, стало відомо, що по заповіту Дмитра Білоуса повинні надійти кошти на забудову нової церкви, які були перераховані на рахунок Сумської єпархії. Я сам кілька разів привозив на огляд пані Олені Білоус (вдові поета-земляка) проекти церкви, саме такий, як оце є, вона схвалила. Щоб вкластися у суму, було закуплено 88 тисяч цегли, яка вже була у використанні, 48 фундаментних блоків, цемент, пісок. В перший рік завезли цеглу, вирили котлован, залили фундамент. Наступного року стіни почали зводити місцеві майстри. Тоді будівництвом опікувався сумський церков¬ний архітектор, давав план робіт, звіти я відвозив у єпархію, а копію - пані Олені у Київ. Коли було завершено під моїм безпосереднім керівництвом оновлення церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Костянтинові, то залишки будівельних матеріалів я перевізну Курмани. Радии, що вони тепер згодилися.
Кожного разу, їдучи із служби у церкві Костянтинова, обов'язково заїжджаю до отця Івана у Курмани поговорити, розпитати, як йде будівництво. Допомогти словом і ділом. Адже він продовжує роботу, почату мною.
- Мабуть у тому, що хоча за фахом я перекладач-референт, а працюю над спорудженням церков, є якийсь жий промисел, - вступає у розмову виконроб київської будівельної фірми Іван Іванович Лисенко. - 3 18 років, ще будучи студентом, кожне літо я працював на будовах Сибіру, Казахстану, України. Так поступово я став будівельником. За останні роки мені довелося споруджувати 8 храмів різних про- етів. Були серед них і великі, були і маленькі, як церква у ваших Курманах. Так що досвід у цій роботі у мене чималии. Я вже знаю, звідки запрошувати хороших, справжніх, майстрів. Наводили дах і обтягували купол хлопці з Хмельницького, а добрі облицювальники приїхали із Закарпаття. Прості робітники тут не годяться, хіба що на підсобників. До цієї роботи потрібно багато різних спеціальних вимог.
Хоча сучасна архітектура постійно еволюціонує і тепер самі роботи ведуться з урахуванням цих нових вимог, але все одно стиль сучасної православної архітектури має, в першу чергу, давати чітке уявлення про те, що це не просто будівля, а дім Божий.
Сподобалися мені і місцеві муляри - В.І.Жученко з Курманів і О.М. Савісько з Березняків, які вміло склали дзвіницю. До їхньої роботи не придерешся, - розповідає далі Іван Іванович. - Також на будівництві працюють люди з Ромнів, а майстрів із сусідніх Коровинець я наймав фарбувати фасад. Дзвін ми замовили у Полтаві у товаристві "Елада" поки що один. Він вже відлитий, щоправда не дуже великий – 45 см в діаметрі. Можливо згодом, коли у церковному приході будуть гроші, то замовлять ще кілька.»
- Мені дуже приємно, що поряд зі мною трудиться мій син Єгор. Знову ж таки сімейний підряд. Як у вашого отця Івана. Професійна доля мого сина схожа з моєю, бо за професією він комп'ютерний але часто доводиться йому працювати не стільки головою, скільки руками: бути і штукатуром, і облицювальником. Він у мене на всі руки майстер, з різними інструментами, що нині широко використовуються у будівництві, він теж на "ти". Як і з комп'ютерною технікою.
Хочеться висловити подяку місцевому сільськогосподарському товариству, особливо І.М.Чичику за тур¬боту. Він неодноразово приїжджав, запитував, що потрібно, розпоряджався, щоб підвозили воду, годували робітників. Небайдужі односельчани приносять нам картоплю, молоко, інші продукти. А ми, в свою чергу, стараємося виконувати роботу якісно, щоб церква могла стояти багато років і була окрасою їхнього села. Думаємо, що справимося у відведені нам строки.
Ми говорили, а майстри-покрівельники у цей час закладали останні метри на даху і куполі. І він, новенький, якось весело виблискував золотом під осіннім скупим сонцем. Було трохи прохолодно, але від того блиску ставало тепло на душі. Дійсно, церква вийшла напрочуд гарною: поєднання жовтого кольору з блакитним і золотим роблять її величаво-благородною. Я впевнена, що будуючи н, меценати з Києва дуже хотіли б, щоб відвідуючи цей Божий храм, очі парафіян, їхніх земляків, світилися вірою і покаянням не лише перед вівтарем, а повсякчас, при кожному вчинку. Щоб від одного погляду на церкву, від згадки про Бога світліла їхня душа. Адже важко скласти цеглину до цеглини в споруду Божого дому, та ще важче вимурувати храм у душі людській. А Білоуси, починаючи таке добре діло, тільки й надіються на чисті й світлі помисли своїх земляків. І вірять, що місце, де дається спасіння для душі, запалюватиме прагнення людей в інших селах мати свій Господній прихисток від житейських негараздів, кликатиме робити добро і жити по-християнськи, по-Божому. Так оживе Україна. І житиме віки!..
Як повідомив отець Іван, освячення і відкриття заплановано на 19 грудня - день Святого Миколая, адже церква носить саме його ім'я.
Наталія ПОСТОЄНКО
![](https://lh6.googleusercontent.com/-251VIzTrrTo/TuIXVVweYtI/AAAAAAAAAG0/m_I4cn1t4ks/s400/1.jpg)
![](https://lh3.googleusercontent.com/-2I2oUjuzhWM/TuIXVbEn58I/AAAAAAAAAGw/O2vlLMOhgDg/s800/2.jpg)
![](https://lh5.googleusercontent.com/-xm-HPJlbRSk/TuIXVd-xhVI/AAAAAAAAAG4/I76VWpY19Bc/s800/3.jpg)
![](https://lh3.googleusercontent.com/-NYtqtFLmNto/TuIXWMhgDeI/AAAAAAAAAG8/-gL1MV9cQnU/s800/4.jpg)