Отець Іван МАЛЮК: НАМ НІЧОГО ДІЛИТИ, БО МОЛИМОСЯ ОДНОМУ БОГУ!
Посада цього чоловіка, на перший погляд, звучить доволі гучно: Благочинний Краснопільського Благочиння, настоятель храмів Покрова Пресвятої Богородиці, Успіння Божої матері. Оце, зрештою, і все Благочиння отця Івана Малюка, принаймні поки що. Попри те, що у Краснопілля він переїхав менше року тому, але вже здобув добру славу серед місцевих жителів, згуртував навколо себе хоч і не чисельну, але дружню громаду. В цьому немає нічого дивного, адже у спілкуванні отець Іван напрочуд щирий і відвертий. Що привело його до Краснопілля, як зустріли його місцеві жителі і з якими повсякденними проблемами зіштовхнувся – відповіді на ці та інші питання він дав під час нашого інтерв’ю.
- Родом я із Львівської області. Сан священика отримав 14 років тому, - починає знайомство отець Іван. - Служив в одному з маленьких сіл Лохвицького району Полтавщини. Нажаль, сьогодні це село майже зникло. Тоді звернувся до архієпископа Сумського і Охтирського УПЦ КП Мефодія, який запропонував на вибір очолити Благочиння у Великописарівському або Краснопільському районах. Коли ж вперше відвідав Краснопілля, усі сумніви, що залишусь саме тут, відразу зникли.
Чесно кажучи, я не сподівався, що місцева громада так добре мене прийме, адже район прикордонний. Та згодом дізнався, що у краснопільчан – козацьке коріння, люди свободолюбові, працьовиті, словом, я задоволений. Щонеділі у нас служба, молимося, і так просто люди заходять. Відчувається, що люди тягнуться до духовності.
- Отче, у Вас у роду були священнослужителі? Хто вплинув на Ваш вибір одягнути рясу?
- Справа в тому, що у нашому селі споконвічно вся громада щонеділі йде до церкви. Кидають домашні справи, зачиняють хати і йдуть сім’ями. Так і я з малих літ, скільки себе пам’ятаю, теж ходив з бабусею. Важко було, інколи ноги боліли вистояти усю службу, але терпів.
Як би вам правильно сказати… У західному регіоні менше потопталася совєтська власть, практично по всій Львівській області, у сусідніх регіонах збереглась віра, більше уціліло храмів. Хоча мушу визнати, що й тут зустрічаються наскільки віруючі люди! Якось зайшов з Йорданською водою до однієї хати, де мене зустріла старенька вже жіночка, кілька хвилин спілкування вистачило, аби відчути себе чимось маленьким у порівняні з її духовним світом.
На Краснопільщині, на щастя, ще не зустрічав такого, що довелось спостерігати на Полтавщині. Приміром, зайдеш в магазин, стоїш у черзі, і коли хтось заводить розмову про злочини влади, місцевих чиновників, люди відразу починають розмовляти пошепки, а то й розходяться. У нас, на Львівщині, люди не боялись говорити вголос, відстоювати інтереси громади.
Приміром у моєму рідному селі є дві старовинні дерев’яні церкви. Вони настільки древні, що місцеві жителі навіть не знають достеменно, скільки їм років, а якихось архівів не збереглося. Так ось, на початку 1980-х одну церкву визнали історичною пам’яткою, а іншу влада вирішила знести. Дізнавшись про це, сельчани оточили її живим ланцюгом і не дозволили руйнувати святиню. Приїхали солдати, будівельна техніка, але нічого вдіяти проти волі громади не змогли.
Ось і у Краснопільській громаді є до 20 чоловік, які готові, в разі чого вийти на захист церкви, якби її хотіли відібрати. Це не багато, але вони є, це означає, що люди вірять у добро і справедливість.
- Тобто проблема із приміщенням храму все ж існує?
- Знаєте, це як жити на квартирі – коли вкрай є необхідність робити ремонт, а ти не можеш, бо не впевнений, що тебе завтра звідси не виселить господар. Так і з приміщенням, де нині знаходиться храм Покрови Пресвятої Богородиці – воно ніби наше – і не наше.
Храм – це не власність священика, а власність громади. Коли людина вкладає свою працю і душу у храм, в якому молиться, вона має бути впевнена, що завтра його не відберуть. Проте я не думаю, що у вільний час, коли оживає Україна, у Краснопіллі має закритися український храм. Це нонсенс. Але чим Сатана не жартує…
На жаль, існують думки, що коли з’явилась українська церква, то її головна мета – ворогувати з церквою російською. У нас багато людей, які розмовляють російською мовою, хочуть цією мовою молитись і це їх право. Господи, це ж прекрасно, коли у людини є вибір, коли в мирі живуть віруючі і священнослужителі різних конфесій. Наприклад, у Закарпатті є Храм, в якому служать, моляться православні та католики. Миряться ж люди? Миряться! От і нам нічого ділити – хтось молиться на російській мові, хтось на українські, головне, що ми християни і молимось одному Богу, дотримуємось одних Божих заповідей.
- Отче, давайте уявимо, що рано чи пізно приміщення храму зрештою стане власністю громади. Які ваші перші кроки?
- В першу чергу треба копати і заливати фундамент, щоб трішки розширити будівлю, зробити вівтар. А ще перекрити дах і звести купол. Все це нам під силу, громада у нас дружна, збереться за кілька хвилин. Ви, мабуть, пам’ятаєте, яким колись було це приміщення, і яким стало сьогодні. Моєю була лише ініціатива, все інше – справа рук людей, яким хочеться, щоб у Краснопіллі була Українська церква, у які й би лунали молитви на рідній, красивій мові. До речі, нещодавно до мене зверталися представники громади одного із сіл з проханням, щоб у них теж діяла Українська церква.
- А як справи з приміщенням храму Успіння Божої Матері, що в районі Успенки?
- Слава Богу, все добре. Коли вже мені випала така нагоду, хочу через вашу газету подякувати директору ФГ «Колос» О. М. Кунцю, який іде нам на зустріч, передав на 50 років безкоштовної оренди приміщення, в якому нині знаходиться храм. Це приємно, адже допомога справді потрібна. Наприклад, коли приїхав у Краснопілля, не було навіть євхаристичного набору, не було з чого прихожан причастити. Завдяки Олексію Миколайовичу вдалося багато чого придбати. Самі розумієте, це не дешево.
- До Вас у Краснопіллі вже змінилося декілька священнослужителів УПЦ КП, тож у місцевих жителів є побоювання, що й Ви у нас довго не затримаєтесь. Можете заспокоїти громаду, яка вже до Вас звикла?
- Мені дуже подобається у Краснопіллі, хочу тут укорінитися, тож купую будинок, а якщо священик має власне житло, значить збирається залишитися на довго.
Буду відвертим – у мене була приваблива пропозиція залишитись у Великій Писарівці. Тамтешній фермер пропонував гарну зарплатну і умови, яких я зараз не маю у Краснопіллі, тим не менше після відвідин Краснопілля я буквально закохався у нього і відразу сказав Владиці – залишаюсь тут!
- Отче, вибачте за останнє питання, яке не можна назвати серйозним, але почув його під час Водохрещі на Грузній від однієї дівчинки. Вона запитували у мами: «Чому усі батюшки з бородами, а цей ні?». Хтось іще задавав Вам такі питання?
- Не всі святі з бородами (сміється). Саддам Хусейн носив бороду, але що з того. Якщо серйозно, то існує закон: коли диякона з бородою рукопокладають у священики, він не має права більше голити бороду, а коли рукопокладають без бороди, то в подальшому священик може відпускати її, а може ні. В першу чергу священик має бути Людиною. Охайною, порядною, праведною яка б своїми вчинками, добрими ділами, молитвами, образом життя була прикладом для громади.
Записав О. МОЦНИЙ.
