ГОЛОВНА · ЄПАРХІЯ · БІБЛІОТЕКА · СТАТТІ · ФОТО ГАЛЕЛРЕЯ · МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО · ДОПОМОГТИ НАМ · ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО · КАЛЕНДАР · ПОШУК · КОНТАКТSaturday, July 22, 2017
Навігація
ГОЛОВНА
ЄПАРХІЯ
БІБЛІОТЕКА
СТАТТІ
ФОТО ГАЛЕЛРЕЯ
МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО
ДОПОМОГТИ НАМ
ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО
КАЛЕНДАР
Посилання
ПОШУК
КОНТАКТ
Архів файлів
FAQ
Зворотній зв'язок
Зараз на сайті
Гостей: 1
На сайті немає зареєстрованих користувачів

Користувачів(всього): 181
Рекрут: kirsvetakana97
Всі статті
Проповіді
Мистецтво
Статистика
Богослів'я
Суми і Сумщина
Історія Церкви
Релігія - Політика
Християнські свята
Магія, астрологія, окультизм
Піст у житті християнина
Останні статті
Ворожі до українства...
ЕТНІЧНА СПЕЦИФІКА ГО...
ПРАВОСЛАВНА УКРАЇНСЬ...
ОПІУМ ЧИ ІСТИНА?
УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО НАПЕ...
Наші друзі
УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО НАПЕРЕДОДНІ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РР.: ФЕНОМЕН "КУЛЬТУРНОГО КУРКУЛЯ"
Корнєв Олексій Володимирович
Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна
Магістр (2008 р.)
К/т – 8 097 423 63 87

Українське село напередодні Голодомору 1932 – 1933 рр.: феномен «культурного куркуля» (за матаріалами Харківщини)


О.В. Корнєв. Українське село напередодні Голодомору 1932 – 1933 рр.: феномен «культурного куркуля» (за матеріалами Харківщини). Автор змальовує ситуацію в українському селі напередодні початку Великого Голоду 1932 – 1933 рр. в Україні та процес його планування комуністами. Головним об’єктом статті є мемуари, спогади та свідчення людей, які пережили «колективізацію» та Голодомор 1932 – 1933 рр., але автор також аналізував важливу сукупність офіційних документів. Найбільша частина цих матеріалів походить з Харківщини. Автор доходить висновку, що Голодомор 1932 – 1933 рр. був планованим злочином радянської системи проти української нації, що був фінальною частиною ґеноциду проти українців. Автор доводить, що головною причиною цього страхітливого «покарання» українського села були соціальна та національна активність українських селян.

O. Kornev. Ukrainian Countryside before the 1932 – 1933 Famine-genocide: the Phenomenon of «cultured kulak» (on the documents from Kharkiv Region). The author tells about the situation of Ukrainian Countryside before the beginning of the 1932 – 1933 Great Famine in Ukraine and the process of its preparation by communists. The main objects of the article are the memoirs, reminiscences and testimonies of people, who are survived after the «collectivization» and the 1932 – 1933 Famine but the author also analysed the important range of official documents. The biggest part of these materials is from the Kharkiv Region. The author comes at the conclusion that the 1932 – 1933 Famine was a planned crime committed by the Soviet System against the Ukrainian nation, which was the final part of the genocide against Ukrainians. The author proves that the main reason of this horrible «punishment» of Ukrainian Countryside were the social and national activity of Ukrainian peasants.

Присвячується пращурам автора Карнауху Павлові Яковичу,
Корнєву Михайлові Івановичу та Корнєву Пилипові Лук’яновичу,
які брали активну участь у повстанській боротьбі українського села
проти радянської окупації

Хто діє з упертістю – має волю.
Хто не втрачає свою природу – довговічний.
Хто помер, але не забутий, той безсмертний

(Лао-цзи) [36, с. 134]



Тема Голодомору 1932 – 1933 рр., як відомо, почала активно досліджуватися після розпаду Радянського Союзу та утворення незалежної України. Однак зловісне «табу», що тяжіло над нею протягом майже 60-ти років, не пройшло марно: до недавнього часу вивченням згаданої теми займалися переважно нечисленні дослідники-аматори, натомість фахові історики звернули свій погляд на широке коло проблем, пов’язаних із вивченням Голодомору 1932 – 1933 рр., лише в останні роки. Отже, чимало аспектів найбільшої в історії України трагедії потребують і надалі якнайґрунтовнішого аналізу. Одним із наріжних питань, що постали перед науковцями в ході з’ясування причин, наслідків та сутності подій 1932 – 1933 рр. на Україні, є простеження зв’язку вказаного періоду життя українського села з попередніми епохами непу та пізнішої «колективізації».

З-поміж великого масиву досліджень, автори яких намагалися останнім часом охопити згадане коло питань, можна виокремити праці Ю.І. Шаповала та В.А. Золотарьова [35; 22], які розкривають процес підготовки більшовиками жахливого злочину 1932 – 1933 рр., чудово ілюструють мотиви його організаторів та виконавців, простежують зв’язок між катастрофою українського села та репресіями проти інших носіїв української національної ідентичності. Важливим внеском у справу вивчення передумов Голодомору 1932 – 1933 рр. стала стаття Л.В. Гриневича, яким була проведена чітка паралель між здійснюваним українськими селянами опором політиці насильницької «колективізації» та подіями 1932 – 1933 рр. [2]. Справжнім науковим відкриттям стала книга історика В.І. Улянича [31], який на основі численних архівних документів переконливо довів тезу про існування достатньо потужного опору або навіть повстанської боротьби українських селян проти нав’язаного іззовні комуністичного режиму від часу його встановлення до трагедії Голодомору 1932 – 1933 рр. Особливий наголос на домінуванні національної складової у розправі більшовиків з українським селом зробив іноземний науковець Т. Мартин [26]. Утім, глибокого комплексного аналізу ситуації в українському селі напередодні злочину 1932 – 1933 рр. ніхто з фахівців не здійснив, наростання ж антирадянських настроїв селян на території Харківщини на межі 1920 – 1930-х рр. з простеженням зв’язку між їх придушенням та подіями Голодомору ніхто навіть не намагався дослідити. Таким чином, автор цієї статті ставить на меті на прикладі Харківщини вивчити ті процеси, що відбувалися в українському селі напередодні Голодомору 1932 – 1933 рр., дати їм об’єктивну оцінку та визначити їхнє місце в українській національній катастрофі кінця 1920 – початку 1930-х рр.

Взаємини між радянською владою та селянством (особливо українським) були напруженими від часу її встановлення. Політика «воєнного комунізму» початку 1920-х років, яка передбачала насильницьке вилучення сільськогосподарської продукції в селян у формі «продрозкладки», зустріла з їхнього боку впертий опір. Наслідком боротьби селянства проти політики «воєнного комунізму» й ненависної «продрозкладки» став голод 1921 – 1923рр., що був зумовлений, окрім природніх факторів (посуха на півдні України), також злочинними діями радянської влади. Зокрема відомо, що у 1921 – 1922рр., незважаючи на значний хлібний дефіцит в УСРР, за її межі було вивезено близько 30 млн. пудів зерна [27, 41 – 42 ]. Утім, під тиском народних мас з 1921 р. політику довелося переглядати. Незабаром було взято курс на «нову економічну політику», що передбачала заміну «продрозкладки» «продподатком», тобто ринкові відносини.

Епоха непу, яка передувала періодові насильницької «колективізації», залишилася у пам’яті селян з різних куточків України в якості своєрідної «золотої доби», доби матеріальних статків та процвітання, на тлі якої наступна катастрофа виглядає особливо жахливо: адже саме в часи непу спостерігалося помітне піднесення продуктивності сільського господарства та суттєве покращення життєвого рівня переважної більшості селянства СРСР та УСРР. Ностальгія за добою непу є характерною ознакою великого масиву спогадів про колективізацію та Голодомор 1932 – 1933рр. Однак неп був лише тимчасовою поступкою селянству з боку більшовиків, які за будь-яку ціну намагалися втримати владу. Очевидець О. Меркело, 1913 р.н., котрий до виїзду в діаспору мешкав у с. Колодяжне Дворічанського району Харківської області, подає докладний опис згортання більшовиками «золотої доби» непу: «Вже в 26-му, 27-му році приватна торгівля, підприємства, майстерні, млини, самоліквідовувалися через непосильні податки, як засіб примусової ліквідації, держави. Держава нікому не казала: - Ти, закривай свою крамницю, або закривай свою фабрику – а лише накладала величезні податки, які не в стані були заплатити й вони самоліквідовувалися. В 28-му році розділили селян на куркулів, середняків і бідняків. До перших – трудівників було вороже ставлення держави, а за нею – біднота, якій влада ніби симпатизувала. В дійсності то бездарний, ледачий прошарок села, що не в стані був, на дарованій землі, придбати харчів навіть для себе. Куркулі й непмани були позбавлені виборчих прав і дехто говорив: - Тепер на зборах нам можна лише свистіти – бо їм не вільно було говорити й не вільно було за когось голосувати. То й був початок заплянованого голодомору: їм важно було розділити селян, зробити ворожнечу між селянами. Таким чином, не кулаки й непмани були ворогами держави, а держава зробила їх ворогами» [38, р. 1036].

Україна посідала в планах більшовиків щодо «колективізації» особливе місце. Так, наприклад, у листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про сільське господарство України і про роботу на селі», де зокрема зазначалося, що УСРР має все необхідне для того, «щоб у галузі переведення індивідуального селянського господарства на колективні рейки йти посиленим темпом попереду інших республік», що «Україна повинна протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадського господарства не тільки на території окремих районів, але навіть на суцільних площах, які охоплююють цілі округи, маючи на увазі протягом найближчих років суцільну колективізацію всього степового району України» [34, с. 79 - 80]. Однак у сусідній Росії «колективізація» протікала дещо інакше. Так, свідок О. Бондаренко, 1921 р.н., яка до свого виїзду за кордон мешкала у с. Бабаї на Харківщині, пригадує, що її мати їздила купувати нову корову замість померлої у роки «колективізації» саме до Росії, , бо «там іще приватні [господарства] якісь були», і «Росія не була так сколгоспщена як Україна» [39, р. 1347].

«1928 р., із початком культурної революції, і 1929 р., із початком масової колективізації, більшовики знову намагалися діяти в напрямку завершення справ, що залишились з часів громадянської війни, - отже, вони, в першу чергу, намагалися знищити в суспільстві все те, що їм не подобалося. До речей, які їм не подобалися, належало селянство, так звана буржуазна інтелігенція й усі національно свідомі національні групи». – влучно зазначав Дж.Е.Мейс [37, р. 10]. З цього часу починається справжня боротьба більшовиків із українським селянством, яке продовжувало ще з часів відносно заможної доби непу значною мірою зберігати антирадянські настрої. Питання про масовий антирадянський повстанський рух на Україні доби непу є дискусійним, але не можна заперечити, що селянські виступи мали місце у цей час і подекуди набували характеру збройної боротьби. Яскравим прикладом цього є свідчення І. Перепелиці, колишнього мешканця с. Гудимівка Лебединського району Сумської області: «1919 року, за спротив большевикам, з нашого села було розстріляно 19 чоловік. Партизанський загін Марфенка існував з 1920 до 1928 року і за цей час знищив біля 70 комуністів у околиці» [1, с. 130]. Отже, не дивно, що на XV конференції ВКП(б) 1926 р. Л.Троцький стверджував, що селяни продовжували розмовляти з радянською владою через дула зброї [31, с. 36]. Матеріали до протоколів засідань IV пленума Харківського окрвиконкому (квітень 1927 – 1928 рр.) містять багато цікавої інформації про боротьбу зі злочинністю та судову політику на селі. Згадане джерело фіксує суттєве зниження рівня злочинності, зокрема зниження втричі випадків найпоширенішого на селі з дореволюційних часів злочину – конокрадства, але водночас було зафіксоване збільшення випадків підпалів (за 1-шу пол. 1927 – 1928 року в районах Харківського округу поступило 403 заяви про підпали, з яких розкрито було 159) [8, арк. 92]. Документ недвозначно фокусує увагу саме на підпалах, «що набрали останнім часом характеру пошесті» [8, арк. 168]. Серед засуджених за вказаний період майже половину (42%) [8, арк. 148] складали селяни... Про що це говорить? Може, традиційно консервативний та найменше схильний до злочинності у звичному розумінні цього слова «селянський елемент» доеволюційних часів різко «еволюціонував» у бік антисоціальної поведінки? Для чого селянинові потрібно було здійснювати з усіх точок зору безглуздий (порівняно з тим самим конокрадством) злочин підпалу та які об’єкти найчастіше страждали від цієї «пошесті»? Цю інформацію джерело чомусь замовчує, але нічим іншим, окрім розгортання в українському селі повстанської боротьби проти окупаційного більшовицького режиму це пояснити не можна. Вагомим доказом існування такої боротьби може бути той факт, що 17% від усіх злочинів, скоєних за 1926/1927 рік, дали злочини «проти порядку управління», «головним чином хуліганство у поєднанні зі спротивом владі» [8, арк. 137]. «Каральна лінія по цій категорії справ відрізнялася достатньою твердістю», – говориться в розділі «Судова політика на селі» аналізованого нами джерела [8, арк. 119]. З метою ж «наближення апарату прокуратури до мас» почала активно поширюватися практика «виїздів на село» та проведення там судів, а з 1 жовтня 1926 до 1 квітня 1928 рр. у сільській місцевості Харківського округу було проведено 275 слідств прокуратури... [8, арк. 168]. Отже, не випадково процедура проходження справ у Харківському окружному суді була значно пришвидчена на 1 квітня 1928 р. порівняно з попереднім періодом [8, арк. 119]. Згідно з циркуляром Народного комісаріату з військових і військово-морських справ справ (ч.32) ставали більш жорсткими вимоги до призовного контингенту для поповнення РСЧА на всій території СРСР, зокрема і на території УСРР щодо класового складу поповнення (ставка робилася передусім на робітників, селян-бідняків та малозаможних середняків, «класово чужі» елементи були відтепер позбавлені можливості «служити батьківщині») [31, с. 41].

Після згортання непу спостерігається значне піднесення антирадянського руху в українському селі. 1928 – 1930 рр. мали місце збройні виступи селянства, епіцентром яких були Степ і Правобережжя, але на Харківщині також діяв один кінний повстанський загін. Існують відомості про заворушення та повстання селян у Великописарівському районі (17 лютого – 1 березня 1930 р.) [9, арк. 48 – 49]. Про наявність вибухонебезпечної ситуації на Харківщині свідчать також карні справи народного суду с. Андріївка Балаклійського району, чоловіче населення якого масово зберігало зброю, ухилялося від служби в Червоній Армії [12; 13; 14; 15; 16; 17; 18], а подекуди практикувало «куркульський бандитизм» [19]. І все це мало місце не в період громадянської війни, а в середині – 2-ій половині 1920-х років... Достатньо промовистим свідченням існування на Харківщині антирадянської повстанської боротьби селян може служити також інструкція Харківської окружної інспектури охорони здоров’я (січень 1930 р.), надіслана Золочівському РВК про надання медичної допомоги особам, що постраждали від «терористичних дій куркульських елементів» [11, арк. 3]. Майже одночасно Куп’янський окрвиконком надіслав листа до завідувачів райадмінвідділів та начальників робітничо-селянської міліції про термінову мобілізацію міліції та приведення її у бойову готовність для виконання завдань, пов’язаних з боротьбою «проти куркульства як класу» [20, арк. 28 - 29]. За деякими зарубіжними оцінками в Україні впродовж 1930р. відбулося понад 40 000 заворушень [27, с. 27], що, можливо, є перебільшенням, але опір переважної більшості українського селянства щодо проведення «колективізації» був дійсно запеклим. За даними В.І. Улянича з 20 лютого по 2 квітня 1930 р. в УСРР відбулось, за даними ДПУ УСРР, 1716 масових антирадянських селянських виступів, із яких 15 були кваліфіковані як збройні повстання [31, с. 57]. Подекуди цей опір знаходив прояв у вбивствах уповноважених від радянської влади, працівників сільрад, ДПУ та партійних комітетів. Звісно, у такий скрутний час, яким був період з кінця 1920-х до початку 1930-х рр., зросла також активність звичайних карних злочинців, але наявність значної кількості виступів, кваліфікованих як «політичний бандитизм» та «політичне хуліганство» «можна розшифровувати як відродження повстанського руху і національного підпілля» [31, с. 43].

Опір селянства насильницькій «колективізації» був достатньо потужним для того, щоб у березні 1930 р. Й.Сталін у своїй статті «Запаморочення від успіхів» дозволив селянам виходити з колгоспів, після чого почався масовий вихід селян із колгоспів та потужний спалах виступів жінок (так званих «бабських бунтів»), які жорстоко придушувалися. Важливою особливістю цієї найчисельнішої групи виступів була участь у них жінок, яких ставили на чолі, сподіваючись, що їх не покарають. Натовп селянок, що протестували проти закриття церкви чи усуспільнення молочних корів, яке загрожувало смертю їхнім дітям, справляв бажане враження на найбільш людяних представників місцевої влади. Втім, між загонами ОДПУ та групами селян з вилами й сокирами часто спалахували криваві заворушення. Сотні сільрад були розгромлені, селянські комітети на кілька годин чи навіть днів захоплювали владу в себе у селі, складали списки вимог, де фігурували вимоги повернення у власність засобів виробництва та конфіскованої худоби, розпуску колективних господарств, відновлення свободи торгівлі, відкриття церков, повернення награбованого майна в «куркулів», знищення влади більшовиків і навіть відновлення «самостійної України» [33, с. 159].

Для боротьби з антибільшовицькими настроями на селі більшовики з перших років свого приходу до влади почали створювати так звані КНС (комітети незаможних селян), які «штучно підтримувалися на Україні до 1933р., будучи ліквідованими в Росії 1920р.» [37, р. 14]. Саме КНСи терором та насильством примушували селян вступати до колгоспів. «Ці КНСи оголосили «кулакам» бойкот і позбавили їх права голосу. Бойкот спершу виявлявся в тім, що «кулакам» було заборонено будьщо купувати в сільській крамниці: сірники, гас, дьоготь і т.інш. Коло крамниці, яка містилася на терені Першої Корульки, було виставлено велику чорну дошку з написом: «Кулаки-лишенці, яким оголошується бойкот (список із прізвищ, імен та по-батькові 20-х осіб) [...]. Вищезгадані особи, правильніше – родини, потім були всі «розкуркулені» в різний час, починаючи від 1929 р. і кінчаючи 1931 р.», – пригадує свідок з діаспори, що мешкав тоді в с. Друга Корулька Барвінківського району на Харківщині, В.Малий [1, с. 15]. Переважну більшість «розкуркулених» найчастіше ув’язнювали або засилали на північ, їхнє майно зазвичай конфісковували й розпродавали.

Зміна у ставленні радянської влади до селянства після згортання непу викликала в селян глибоке обурення, що переконливо засвідчує усна народна творчість (зокрема приказки: «після ленінського непу залишились ми без степу», «жив при непі як людина, а у созі – як тварина», «устань, Ленін, подивися, ми без хліба лишилися» [21, с. 22 - 23] тощо). Поміж тим, як бачимо, частина селян свідомо пішла на співпрацю з радянським режимом, і передусім саме успішне розколювання села за класовою ознакою уможливило здійснення злочину 1932 – 1933 рр., створивши умови для «забезпечити в основному закінчення суцільної колективізації протягом 1932 року» [23, с. 709].

Узимку на 1930 р. на Харківщині почалося масове розкуркулення (з 24 районів Харківської округи 14 стали зонами суцільної колективізації, де усуспільнення було доведене до 90 – 95 відсотків). Лише на одному засіданні президії Олексіївського райвиконкому 16 лютого 1930 р. ухвалили рішення виселити за межі України 290 чоловік з різних сіл району. Є відомості про списки розкуркулених також з інших районів. З кінця 1929 р. – 1-ої пол. 1930 р. по Зачепилівському району було вислано 409 людей, по Красноградському – 322 [27, с. 29 - 30]. Поміж тим є дані, що локальні антирадянські виступи не припинялися цілковито й під час Голодомору 1932 – 1933рр. та деякий час навіть після нього.

Дослідник Л.В. Гриневич обґрунтовано стверджує, що «колективізація» стала одним із вирішальних факторів політизації української спільноти, «...посиливши національну солідарність у масі українського населення та прискоривши інкорпорацію в суспільну свідомість ідеї самостійної України як політичного ідеалу нації» [2, с. 51]. «Політизація» села на Україні дійсно набирала обертів. Так, наприклад, у с.Катеринівці Проскурівського району 1 травня 1930р. були розкидані летючки наступного змісту: «Батько Петлюра, встань, прокинься, подивися, як стогне Україна!» [31, с. 58]. Звісно, ностальгія за режимом С. Петлюри та «петлюрівська» агітація за «самостійну Україну» були найбільше поширені на Правобережжі, однак навіть кілька свідків з діаспори, які народилися та мешкали до виїзду за межі СРСР в межах сучасної Харківської області (анонімний свідок, 1919 р.н., з Коломацького району, анонімний свідок, 1919 р.н., з с. Огірці Вовчанського району та О. Півень, 1905 р.н., з с. Шляхова Кегичівського району) говорять про діяльність повстанців, які поділяли та пропагували ідеї С. Петлюри [38, р. 606, 796: 39, р. 1519]. Отже, в ході «колективізації» могло надзвичайно гостро постати «українське питання», яке потрібно було вирішувати. На думку секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, найбільшою проблемою Радянської України був «дуже культурний куркуль, що має великі кадри своєї власної інтелігенції» [24, с. 28]. «Перевиховати» українських «куркулів» не вдалося, отже, на практиці почали реалізовувати методику Й. Сталіна «нема людини – нема проблеми». Тому, на нашу думку, конгресмен Гертел на слуханнях Комісії Конгресу США з розслідування подій 1932 – 1933рр. від 8.10.1986 на основі численних свідчень представників української діаспори зміг зробити цілком адекватний висновок щодо ролі та місця антирадянських виступів у селах УСРР на межі 1920 – 1930-х рр: «Протягом цього періоду був дуже великий опір, навіть повстання селян [...]. Цей опір тривав так довго і участь у ньому брало так багато людей, що комуністичне керівництво вдалося до штучного голоду проти населення» [32, с. 135].

Таким чином, нами були на прикладі Харківщини ретельно вивчені опозиційні настрої українського села по відношенню до радянської влади на межі 1920 – 1930-х рр. Проведені спостереження дають можливість зробити висновок про існування реальної загрози для збереження радянської влади на Україні, що дозволяє, у свою чергу, дозволяє розглядати Голодомор-ґеноцид 1932 – 1933 рр. як фінальну стадію боротьби українських селян проти комуністичного режиму, свого роду «превентивний удар» Й. Сталіна та його оточення по «непевному» українському селу. Звісно, дана стаття не вичерпує собою всієї проблематики розвитку українського села напередодні трагедії 1932 – 1933 рр., але водночас потрібно зазначити, що це дослідження може слугувати певним ґрунтом для подальшого вивчення передумов Голодомору-ґеноциду 1932 – 1933 рр. взагалі та його місцевої специфіки на Харківщині зокрема.

Література
1. Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упоряд. Ю.С.Семенко. – Дніпропетровськ – Мюнхен, 1993.
2. Гриневич Л.В. Сталінська «революція згори» та голод 1933 р. як фактори політизації української спільноти // УІЖ. – 2003. – № 5.
3. ДАХО. – ФР 408 (Виконавчий комітет Харківської міської ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів). – Оп. 8. – Спр. 1154.
4. ДАХО. – ФР 408. – Оп. 8. – Спр. 1191.
5. ДАХО. – ФР 408. – Оп. 8. – Спр. 1197.
6. ДАХО. – ФР 408. – Оп. 8. – Спр. 1316.
7. ДАХО. – ФР 408. – Оп. 8. – Спр. 1512.
8. ДАХО. – ФР 845 (Харківський Окрвиконком, м.Харків). – ФР 845. – Оп. 3. – Спр. 1205.
9. ДАХО. – ФР 845. – Оп. 3. – Спр. 3203 а.
10. ДАХО. – ФР 845. – Оп. 3. – Спр. 3339.
11. ДАХО. – ФР 1964 (Виконавчий комітет Золочевської районної ради трудящих). – Оп. 2. – Спр. 152.
12. ДАХО. – ФР 2762 (Виконавчий комітет Балаклійської районної ради трудящих). – Оп.1. – Спр. 54.
13. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 55.
14. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 57.
15. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 79.
16. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 80.
17. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 82.
18. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 88.
19. ДАХО. – ФР 2762. – Оп.1. – Спр. 307.
20. ДАХО. – ФР 3603 (Виконавчий комітет Куп’янської районної ради трудящих). – Оп. 2. – Спр. 422.
21. Дожилася Україна...: Народна творчість часів голодомору і колективізації на Україні./ Зібр. і прокомент. І.Бугаєвич; Післямова П.Мовчана. – К., 1993.
22. Золотарьов В.А. Секретно-політичний відділ ДПУ УСРР: справи та люди / Упоряд. О.А. Ємельянов; Вступ. ст. С.А. Кокіна. – Харків, 2007.
23. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: В 2-х кн. Т.1. – К., 1976.
24. Корнєв О.В. Етнічна специфіка Голодомору 1932 – 1933 рр. // Вісник Харківської державної академії культури: Зб. наук. праць. – Вип. 21 / Відп. ред. В.М. Шейко. – Харків, 2007.
25. Кульчицький С.В. 1933: трагедія голоду. – К., 1989.
26. Мартин Т. Про кожного з нас думає Сталін... // Критика. – 2003. – № 12.
27. Найбільший злочин імперії: Матеріали науково-практичної конференції «Слобожанщина. Голодомор 1932 – 1933 років.» / Упоряд. Ю.Бадзьо та І.Ющук. – К., 1993.
28. Соболь П.І. Голодомор 1932 – 1933 років: особливості соціальних патологій // Голодомор 1932 – 1933 років як величезна трагедія українського народу: Матер. всеукраїнської наук. конф. Київ, 15 листоп. 2002 р. – К., 2003.
29. Столиця відчаю: Голодомор на Харківщині вустами очевидців. Свідчення, коментарі / Упоряд. Т.Поліщук. – Харків – Нью-Йорк – Львів, 2006.
30. 33-й: голод: Народ Книга-Меморіал / Упоряд.: Л.Б.Коваленко, В.А.Маняк. – К., 1991.
31. Улянич В. Терор голодом і повстанська боротьба проти ґеноциду українців у 1921 – 1933 роках. – К., 2004.
32. Упокорення голодом: Зб. док. / Упор. М.Мухіна. – К., 1993.
33. Черная книга коммунизма: Преступления. Террор. Репрессии: Пер. с фр./ С. Куртуа, Н. Верт, Ж.Л. Панне и др.; Вст. Ст. Л.Н. Яковлева. – М., 1999.
34. Шаповал Ю.І. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні. – К., 1990.
35. Шаповал Ю.І. Золотарьов В.А. Всеволод Балицький. Особа, час, оточення. – К., 2002.
36. Ян Хин-шун. Древнекитайский философ Лао-цзы и его учение. – М. – Л., 1950.
37. R.Conquest, D.Dalrumple, J.Mace, M.Novak. The Man-Made Famine in Ukraine. Washington and London, 1984.
38. Oral History. Vol. 2 / Ed. for the Commission by James E. Mace and L. Heretz. – Washington, 1990.
39. Oral History. Vol. 3 / Ed. for the Commission by James E. Mace and L. Heretz. – Washington, 1990.

ДЕКЛАРАЦІЯ
ДЕРЖАВНІ ДОКУМЕНТИ
Время портала
Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?
Голосування
Звідки Ви дізналися про наш сайт?

Від знайомих

З іншого сайту

З пошукової системи

Для участі в опитуваннях ви повинні залогінитися.
Міні-чат
Вам необхідно залогінитися.

Немає присланих повідомлень.
Copyright © 2007
Веб-портал Сумської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату
Редакція Прес-центру залишає за собою право не погоджуватися зі смістом статтей, які присилають читачі. Викладені тут погляди не обов'язково повинні поділяти всі члени редакції прес-центру.
Матеріали Веб-порталу Сумської єпархії УПЦ КП можуть бути використані повністю чи частково лише за умови посилання на джерело.