ГОЛОВНА · ЄПАРХІЯ · БІБЛІОТЕКА · СТАТТІ · ФОТО ГАЛЕЛРЕЯ · МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО · ДОПОМОГТИ НАМ · ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО · КАЛЕНДАР · ПОШУК · КОНТАКТSunday, September 24, 2017
Навігація
ГОЛОВНА
ЄПАРХІЯ
БІБЛІОТЕКА
СТАТТІ
ФОТО ГАЛЕЛРЕЯ
МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО
ДОПОМОГТИ НАМ
ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО
КАЛЕНДАР
Посилання
ПОШУК
КОНТАКТ
Архів файлів
FAQ
Зворотній зв'язок
Зараз на сайті
Гостей: 6
На сайті немає зареєстрованих користувачів

Користувачів(всього): 181
Рекрут: kirsvetakana97
Всі статті
Проповіді
Мистецтво
Статистика
Богослів'я
Суми і Сумщина
Історія Церкви
Релігія - Політика
Християнські свята
Магія, астрологія, окультизм
Піст у житті християнина
Останні статті
Звинувачення на наці...
Трансформація політи...
Інформаційний потенц...
Репресії проти Право...
Православна церква С...
Наші друзі off
ОПІУМ ЧИ ІСТИНА?
Опіум чи істина?
(про політику комуністів щодо релігії)


Мета цієї статті не стільки в тому, щоб нагадати читачеві про антирелігійну політику ленінсько-сталінської тоталітарної влади, скільки в тому, щоб викрити лукавий характер політики сучасних комуністів щодо релігії і церкви.

Почати хочу зі статті засновника комуністичної партії Радянського Союзу В. Леніна «Три источника и три составных части марксизма», в якій він наголошує, що одним із джерел марксистсько-ленінського вчення є французький утопічний соціалізм.

Отож, звертаємось до першоджерел, до одного із основоположників утопічного соціалізму Томаса Мора (1478 - 1535). Автор повідомляє, що релігії утопійців відрізняються одна від іншої не тільки на всьому острові, але і в кожному місті. При цьому , - пише він, - «кожному дозволяється дотримуватись якої завгодно віри… Утопійці з найбільшим занепокоєнням слідкують за тим, щоб якось не сказати що-небудь зневажливе про іншу віру.» (Т. Мор. Утопія. М., 1978. С.255-265.)

Одначе в основоположника марксистської теорії ставлення до релігії було зовсім іншим. Ще в 1844 році він сформулював свою концепцію: « религия – это вздох угнетенной твари,.. опиум народа» (К. Маркс. До критики гегелівської філософії права. Вступ).

А 1905р. в інтерв’ю газеті «Чикаго Триб’юн» заявив, що з розвитком соціалізму релігія буде зникати.

Помилився класик? Можливо. Але якої великої шкоди завдали народам колишнього Радянського Союзу його «помилки», його нігілізм! Пригадаймо, з чого почалась більшовицька революція в Росії, цей безпрецедентний експеримент марксистів-ленінців над людьми. Хіба не боротьба з релігією була стратегічною метою т.зв. воєнного комунізму? І що характерно: при кожному історичному зигзагу ставлення комуністичного режиму до релігії і церкви змінювалось.

Взірцем пасквілянства, маревом на свободу совісті було рішення Леніна про повернення у 1918р. інституту Патріарха Російської Православної Церкви, бо за цим рішенням з’явилися десятки розпоряджень «вождя революції» про пограбування і знищення храмів, арешти та розстріли духовенства і т.п.

Давайте згадаємо зміст секретного листа Леніна В. Молотову для членів політбюро про необхідність негайного прийняття рішення стосовно подій у Шуї «у зв’язку із загальним планом боротьби у цьому напрямку».

Далі – цитую:
«… мы должны именно теперь дать самое решительное и беспощадное сражение чёрносотенному духовенству и подавить его сопротивление с такой жестокостью, чтобы они не забыли этого в течении нескольких десятилетий… Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше…». («Известия ЦК КПСС», 1990, №4, с.191)

Не без відома Леніна за «антисоветскую деятельность» був заарештований і утримувався в ДПУ на Луб’янці 38 днів Святійший Патріарх Тихон. Вороже ставлення до Патріарха проявилось і в спробах замаху на його життя (31.05.1921 та 26.11.1924р.р.).

Мета антитихонівської кампанії була зрозуміла – зруйнувати церкву. У цій боротьбі в більшовицькій Росії відбулось до 2 тис. кривавих ексцесів, було розстріляно до 10 тис. віруючих. Серед них – і митрополит Петроградський Веніамін. Були вилучені церковні цінності на астрономічну суму, але тільки незначна частина з неї пішла на хліб голодуючим.

В Україні радянська влада була установлена восени 1920 року, вже після повної окупації всієї території. Всеукраїнський Революційний Комітет 27 січня 1920р. постановив, що всі декрети, проголошені радянською владою в Москві, є зобов’язуючими і для України.

Нова влада з атеїстичним світоглядом продовжила нищення Церкви по-більшовицьки. У червні 1918р. більшовики убили митрополита Київського Володимира. Червоні ватаги Муравйова вимордували тисячі віруючих киян. Держава націоналізувала все церковне майно, відібрала все, що мала церква, включаючи Духовні Семінарії і Академії.

Сьогодні важко навести конкретні дані про кількість зруйнованих парафій і монастирів, про кількість репресованих священиків і єпископів. Слід зазначити, що в РПЦ, більше четверті парафій і монастирів якої розташовувалися в Україні, тільки в 1918 – 1919рр.. загинуло 28 єпископів і 1215 священиків. («Український церковно-історичний журнал», №2, 2007, с.41)

Це була руйнація, нищення церковного життя в Україні і відповідальність за це несе В. Ленін та його уряд.

Коли по смерті Леніна на чолі радянського уряду опинився його учень, Генеральний секретар ЦК Комуністичної партії Й. Сталін, тоді українській церкві довелося зазнати ще більших гонінь.

В Радянському Союзі Україна під кремлівським «сонцем свободи» в сталінських таборах втратила кращих представників нації. Їх мільйони. Скажімо, в Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН), на острові Анзер, у так званому Голгофському скиті, утримувалися українські священнослужителі, єпископи й митрополити. Були там і священнослужителі Сумщини.

Інший аспект. Створена система колгоспів відібрала у селянина, наче кріпака, буквально все: і особисту свободу, і право навчати своїх дітей у вищих школах, і навіть право користуватись релігійними послугами. 11 березня 1931р. в СРСР було заборонено продажу і ввезення в країну Біблії. В радянській енциклопедії Ісус Христос визначався як особистість міфічна, а Біблія – як збірка міфів, яку «церковники використовують з метою затьмарення свідомості людей». Водночас читання Біблії та участь в християнських зібраннях заборонялось і переслідувалось правоохоронними органами. Немає такого куточка ні в області, ні в цілому в Україні, де б комуністи методами переслідування і гноблення «остаточно не вирішували» церковне питання. Наявні документи та факти свідчать про те, що саме існування українського волелюбного, побожного народу було головною причиною сталінських репресій та утисків.

Дивує інше: останнім часом у деяких, навіть в «серйозних», виданнях трапляються публікації з метою обілювання злочинної діяльності Й. Cталіна, у т. ч. і в релігійній сфері.

Так, російський письменник В. Успенський в своєму романі-сповіді «Тайный советник вождя» том ІІ (М.,1991, с.221-222) наголошує:
«К гонениям, которые обрушились на православную церковь после Октябрьской революции, Сталин отношения не имел.»

Він просто, - пише далі автор, - не втручався в ці справи. Нахабна брехня. В умовах культу його особи та з огляду на службове становище Сталін відігравав першу роль в країні і до злодіянь мав пряме відношення. Все він бачив, все знав, хоча і “не втручався”, бо те, що діялось в країні, було його метою.

Не випадково ж в 1927р. Сталін писав:
«Партия не может быть нейтральной по отношению к реакционному духовенству, которое отравляет сознание масс. Придушили ли мы реакционное духовенство? Да, придушили. Беда только в том, что не полностью ещё оно ликвидировано.»

Ось так. І тут коментарі, як кажуть, не потрібні. Але нагадаємо ще один факт. У вересні 1837р. в Москві на честь перемоги над військами Наполеона з’явився величний храм Христа-Спасителя. Його освячення зібрало незліченні маси людей, а композитор П. Чайковський для цієї події написав відому кантату «1812 рік». Але у 1931р. борці з релігією винесли вирок храму. І що найжахливіше – руйнування його робилося прилюдно. Достеменно відомо, що це вандалістське руйнування було вчинено за прямою вказівкою Сталіна, Кагановича та інших тодішніх партійних вождів.

Отож не треба перекладати з хворої голови на здорову, мовляв, це наркомат юстиції творив беззаконня, на чому так наполягає В. Успенський. Сподіваюсь, і дитині зрозуміло, що всі наркомати діяли під керівництвом і за вказівками Сталіна. А відтак, відповідальність за неймовірні гоніння на Христову Церкву в 30-ті роки як в Росії, так і в Україні, несуть кремлівський диктатор Сталін та інші комуністичні вожді, які «кров’ю будували Сіон» (Біблія. Мих. 3:10)

Якщо наведених аргументів комусь покажеться недостатньо, то раджу звернутись до колишнього сталінського в’язня, великого українця – поета І. Багряного, який в своїй «Оді до Сталіна» (1944р.) називає його Йосипом Кривавим.

Справедливості ради підкреслимо, що смерть колишніх вождів – не індульгенція, не виправдання, вона не скасовує відповідальності за скоєні злочини і прощенню не підлягає. Тож хай сідають вони на своє місце в історії – лаву підсудних. Інакше, за нашої байдужості, зло не викоренити.

Але й це ще не все. Комуністи не були б комуністами, якби не ставились до релігії не тільки злочинно, але і лукаво, по-фарисейськи. Ось деякі факти. Під час війни (1941-1945рр..) сталінська політика у стосунках з релігією різко змінилась. Головним в ній стала лібералізація державно-церковних відносин, зміна політики батога на політику пряника. З цією метою у вересні 1943р. при Раді Народних Комісарів був створений спеціальний державний орган – Рада у справах Російської Православної Церкви. Аналогічні структури були створені і в союзних республіках.

5 вересня 1943р. центральні газети повідомили, що у Голови Ради Народних Комісарів т. Сталіна відбувся прийом вищого духовенства… Після цього через чотири дні митрополит Сергій (Страгородський) став патріархом Московським і Всея Русі. Це був не простий крок з боку «вірного ленінця». За елементарною логікою він, як керівник партії, не мав би цього робити. Переміг практичний розрахунок. Призначений за погодженням зі Сталіним патріарх отримав «канонічне» право керувати Українською Церквою, понад головами українців, без їх участі вирішувати долю Української Православної Церкви, ліквідувати її не репресіями, а начебто демократичним шляхом.

Природно, одразу ж розпочалися деякі зміни: відкривалися після осквернення атеїстами храми, відновлювалась діяльність деяких монастирів та духовних навчальних закладів, частина віруючих, засуджених за релігійні переконання, звільнялась з місць ув’язнення.

То чим же можна пояснити ці політичні кульбіти? Невже вчорашні комуністи-ленінці всупереч марксистсько-ленінським поглядам на «опіум» пішли на співпрацю з релігією та церквою? Можливо, з часом марксистсько-ленінська ідеологія змінилась? А, можливо, члени Політбюро та секретарі ЦК союзних республік відійшли від атеїзму і стали добрими християнами? Звичайно, ні. Так що ж змінилося? Нічого, просто спрацював більшовицький принцип революційної доцільності: задля перемоги над фашизмом треба було людей об’єднати, залучити церкву для підняття бойового духу воїнів. А тут ще німці на окупованій території почали відкривати храми і дозволили богослужіння українською мовою.

«Ні, - вирішили непохитні ленінці, - так продовжуватись не може. Треба, щоб церква служила державі.»

От і все. Такий собі взірець нахабства, облуди та лукавства.

Після смерті Сталіна наступає не менш жорстка політика у державно-церковних відносинах. М. Хрущов, який в 1953р. став першим секретарем ЦК КПРС, вважав сталінський «лібералізм» по відношенню до церкви відходом від марксизму-ленінізму і закликав до посилення боротьби з релігією.

Як наслідок, в Україні в роки т.зв. «хрущовської відлиги» було закрито третину православних церков. Вкрай жорстку політику щодо релігії здійснював перший секретар ЦК Комуністичної партії республіки, русифікатор України В. Щербицький. Він вважав, що на Україні занадто багато церков і що з цією ганьбою треба покінчити. Не менш жорстка позиція в церковних питаннях була і в секретаря ЦК КПУ Єльченка та інших компартійних діячів України. Почалась виснажлива боротьба за «суспільство без релігії». Закони практично не діяли. Партійні комітети знову нищили і закривали церкви. Ці події знайшли яскраве відображення в романі О. Гончара «Собор».

На жаль, і в ці роки не припинилось переслідування віруючих. Скажімо, у 1966-1971рр.. за активну релігійну діяльність в Сумській області було засуджено 13 чоловік. У життя проводилось багато різних заборон, не передбачених законом: не ставити на цвинтарях на могилах хрестів, а тільки пам’ятники, не відзначати релігійні свята – Великдень, Різдво Христове та інші, не хрестити дітей, тощо.

Отже, КПУ була слухняним виконавцем союзного партійного керівництва, у тому числі і в питаннях боротьби з релігією.

Зміни на краще почалися тільки після святкування 1000-ліття Хрещення Київської Русі та проголошення незалежності України. Вельми фальшивими видаються дії сталіністів третього покоління. На Україні – це представники Комуністичної партії, очолюваної П. Симоненком, з їх показовою вірою, яку б я назвав грою на публіку.

Відрікшись від злодіянь попередніх комуністичних режимів, ці переродженці в ностальгії за розваленою комуно-унітарною державою закликають людей до дружби «навіки з Росією», агітують за другу, а саме російську, державну мову, за підтримку УПЦ (МП) та молитовну єдність з Російською Православною Церквою, канонізуючи нігілізм і торгівлю національними святинями. Достатньо почитати будь-який номер їх газети «Комуніст», щоб відчути їх вороже ставлення до Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Отже, сучасні комуністи – ще раз підкреслю – експлуатують ностальгію за тим життям, де, власне, місця церкві не було. А сьогодні вони стали такі побожні, так уболівають за віру, що мимохіть думаєш: чи це щиро? Але, як відомо, нема нічого таємного, що не стало б явним. То ж з часом прояснилась і суть релігійної активності П. Симоненка і червоних депутатів. Це під їх галас про «чистоту православ’я», «канонічну територію», «єдину канонічну церкву(звичайно ж, російську)», «общее Отечество» з «общим патриархом» РПЦ привласнила на території України більше 100 монастирів (серед них - 3 лаври: Києво-Печерська, Святогірська та Почаївська), більше 10 тис. парафій УПЦ (МП), а це майже половина всієї РПЦ. Але ж пам’ятаймо: це власність і святині України.

Необхідно враховувати ще один аспект проблеми. Для комуністів важливо, щоб їх у політичних акціях підтримували релігійні організації. І це чи не головне!

На превеликий жаль, ієрархи і священнослужителі УПЦ (МП), як філії РПЦ, так і поступають, розуміючи, що діють на шкоду суверенітету держави. Співаючи дифірамби представникам т. зв. «Української» Православної Церкви (МП), комуністи залучають до її захисників різні громадські організації на кшталт «Союза православных граждан Украины», «Руського блоку» та різних промосковськи налаштованих козацьких організацій. В Сумах, як елементарний приклад, можна навести діяльність керівників «Війська ім. гетьмана Мазепи» (М. Покутного), отамана Сумського полку слобідського козацтва ім. Герасима Кондратьєва (С. Кондратенка) та ін., які вдалися до шельмування Сумської єпархії УПЦ Київського Патріархату. Не може не обурювати українських патріотів той факт, що М. Покутний надав своєму «війську» ім’я гетьмана Мазепи, якого Московська церква і її філія в Україні піддають анафемі, обзиваючи його «предателем».

Вони що, не розуміють, що роблять? В тім-то й річ, що розуміють, але, на жаль, свідомо служать російській церкві, вводячи людей в оману, вбиваючи в них віру, любов і повагу до Української національної Церкви та своєї Батьківщини.

Складається враження, що їх взагалі не стосуються національні інтереси України. Вони більше уболівають за великодержавницькі інтереси Росії в її стремліннях до поневолення України. Схоже, в цьому антидержавна позиція КПУ і УПЦ (МП), як соратників, співпадають. Це підтверджує і їх ставлення до українсько мови і до історії України.

Висновок напрошується сам по собі: тоталітарно-комуністичний режим, який протягом 70 років руйнував нашу віру і храми, сприймав їх вороже, не зміг зруйнувати ні української держави, ні традиційного віровизнання українського народу. Але нинішня ситуація засвідчує, що боротьба за повернення втрачених впливів триває. Знову в рух пішли старі методи провокацій, шантажу, проросійської пропаганди, створення злочинних груп п’ятої колони і т. ін.

Отже всім нам, але насамперед, ієрархам та священнослужителям, слід бути обачними і остерігатися втягування церкви в політичні ігри комуністів.

«Пильнуйте, стійте у вірі, будьте мужні і тверді, - закликав апостол Павло. – Усе у вас нехай буде з любов’ю.» (1 Кор. 16:13-14)


О.Тімаков

ДЕКЛАРАЦІЯ
ДЕРЖАВНІ ДОКУМЕНТИ
Время портала
Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?
Голосування
Звідки Ви дізналися про наш сайт?

Від знайомих

З іншого сайту

З пошукової системи

Для участі в опитуваннях ви повинні залогінитися.
Міні-чат
Вам необхідно залогінитися.

Немає присланих повідомлень.
Copyright © 2007
Веб-портал Сумської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату
Редакція Прес-центру залишає за собою право не погоджуватися зі смістом статтей, які присилають читачі. Викладені тут погляди не обов'язково повинні поділяти всі члени редакції прес-центру.
Матеріали Веб-порталу Сумської єпархії УПЦ КП можуть бути використані повністю чи частково лише за умови посилання на джерело.