[Вірую] в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.
9 член Символу віри
«Так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Церква є очолене Самим Сином Божим Ісусом Христом зібрання покликаних (гр. екклісіа) до спільноти Господньої осіб, які почули Благу вість (гр. Євангеліє) як заклик Господа до спасіння, увірували в Ісуса Христа і пішли за Ним.
Суттєві властивості Церкви Христової – це ті властивості, втрата яких спільнотою означає, що це вже не Христова Церква, а щось інше. У Символі віри вказані чотири суттєві властивості Церкви – єдність, святість, соборність і апостольство. Усі інші властивості Церкви є похідними від цих чотирьох.
«Свята Соборна і Апостольська Церква є Церква Єдина , є цілісний містичний організм – Тіло Христове. …Оновлена, безгрішна й обожнена людська природа, що перебуває у Христі та отримує від Нього нове життя, і є Єдина Церква. Єдність Церкви є аксіома вчення про Церкву, самозрозуміла кожному християнину ». Мета Церкви – єднання людини з Богом. «Сутність Церкви можна виразити одним словом – єдність ».
«Єдність Церкви, як її якісна характеристика, відрізняє Церкву від усіх інших видів об’єднання людей, бо Церква – не просто спільнота однодумців; єдність у церковному розумінні не є тільки згуртованість і однодушність. Церковна єдність передбачає зміну самого образу буття людської природи, його преображення з індивідуалістичного виживання у єднання за образом Осіб Пресвятої Тройці» (Катехізис).
Для правильного розуміння цієї природної єдності Церкви є основоположні слова Первосвященицької молитви Спасителя: «Я явив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина. Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене» (Ін. 17:6, 17, 20-23).
Виходячи з цих слів можемо стверджувати, що:
– через гріх люди втратили первинний безпосередній зв’язок з Богом, який вони до гріхопадіння мали в раю, а Ісус Христос словом і діяннями відновив цей зв’язок, явивши людям Свого Небесного Отця, з’єднав земне з небесним;
– кожна людина, яка приймає, зберігає та виконує Христове Євангеліє як слово істини, освячується Богом;
– до цієї спільноти освячених належать не тільки ті, хто чув Євангеліє безпосередньо від Христа, тобто апостоли, але й усі, хто правильно вірує за словом їхнім;
– єдність спільноти віруючих має ту саму містичну, духовну природу, що і єдність між Отцем і Сином, основу якої складає любов, бо «Бог є Любов» (1 Ін. 4:16).
З цим розумінням єдності Церкви узгоджується те, що Церква для нас не стільки видимий предмет знання, скільки містичний предмет віри. У Символі віри ми сповідуємо свою віру в Єдину Церкву , тим самим стверджуючи, що власна природа Церкви та спосіб збереження її єдності – містичні, таємничі й невидимі, бо «віра є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). Тому Східна Православна Церква не приймає латинського вчення про єдину Церкву як про обов’язково видиму організацію на чолі з Римським єпископом як її видимим главою . Тільки Господь Ісус Христос є вічним і незмінним «главою Церкви, яка є тіло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому» (Еф. 1:22-23), а тимчасовими видимими главами Церкви є єпископи, які «правдиво навчають слову [Господньої] істини» (Літургія).
В реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом . Проголошується, що адміністративне підпорядкування Московському Патріархату є необхідною умовою належності до Вселенської Христової Церкви , що тільки через адміністративне підпорядкування Московському Патріарху відбувається єднання Української Православної Церкви з іншими Помісними Православними Церквами .
У зв’язку з цим ми відкидаємо будь-які спроби видати адміністративну єдність з певним визнаним церковним центром, за головну умову визнання належності до єдиної Христової Церкви. Приналежність Київського Патріархату до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви визначається правильним і православним сповіданням істини, переданої Господом Ісусом Христом через апостолів усім, хто вірує в Нього, а не адміністративною єдністю з Московським або якимось іншим Патріархатом . Всі, хто належить до Київського Патріархату, належать до істинної Христової Церкви – в першу чергу в силу того, що Київський Патріархат визнає та сповідує словом і діянням ту саму православну християнську віру і ті самі істинні догмати, що і вся Повнота Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.
Церква називається Апостольською, хоч вона бере свій початок не від самих апостолів, а від Господа нашого Ісуса Христа. Не апостоли створили Церкву, і не вони є її главами. Апостол Павло в посланні ясно говорить: «Хіба Павло розп’явся за вас? Чи в ім’я Павлове ви хрестилися?» (1 Кор. 1:13). Тому благодатна єдність Церкви (у тому числі апостольське преємство її ієрархії) більшою мірою походить від Єдиного Духа Святого, Який діє в Церкві, від єдності віри, єдиного розуміння Священних Писання і Передання, єдності Традиції – духовної, богослужбової, богословської тощо. Церква називається Апостольською тому, що через апостолів прийняла віровчення, а не тільки преємство хіротоній, а також тому, що зберігає ту саму віру, яку мали апостоли. Юридичне (отже – раціональне) розуміння єдності Церкви більше як єдності та безперервності ланцюжка хіротоній, характерне швидше для католицької, ніж для православної еклезіології. Тому, цінуючи та зберігаючи апостольське наступництво у хіротоніях, Київський Патріархат свідчить, що благодатність його життя залежить в першу чергу від Самого Духа Святого, який безперервно діє в Церкві та «дише, де хоче» (Ін. 3:8), а не там, де Йому вказують люди.
Ніким не доведено, що у Київському Патріархаті проповідується не єдине для всієї Православної Церкви віровчення, а єресь. Навпаки, чільний представник Московського Патріархату митрополит Смоленський Кирил у своєму листі до глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара, опублікованому 10 липня 2006 р., визнає, що громади Київського Патріархату на Львівщині (а відтак – і всі громади) є «православними за віросповіданням».
Київський Патріархат категорично відкидає будь-які спроби приписати йому сповідання якоїсь іншої «Церкви», паралельної з існуючою Вселенською Христовою Церквою. Ми визнаємо, що, відповідно до Священного Писання і Символу віри, Церква Христова є тільки одна і єдина, до якої належать усі Помісні Православні Церкви, в тому числі УПЦ Київського Патріархату як одна з них. Видимою ознакою незмінності цього сповідання є те, що Предстоятель Київського Патріархату за кожною Божественною літургією поминає в належному порядку імена та титули всіх діючих Предстоятелів інших Помісних Православних Церков, окрім Патріарха Московського як винуватця розколу Української Православної Церкви.
Київський Патріархат є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей, а не тільки для українців . Так само і в країнах діаспори до парафій Київського Патріархату належать не тільки українці. Тому Київський Патріархат відкидає будь-які звинувачення у тому, що він є «націоналістичною церквою» у тому розумінні, що він побудований виключно за національним принципом.
Любов до своєї Батьківщини та її народу (патріотизм) є природним виконанням Христової заповіді любові до ближнього. Тому Київський Патріархат стоїть на патріотичній позиції, всіляко сприяючи утвердженню державної незалежності України. З волі Божої, мирно, без пролиття крові та насильства, український народ шляхом самовизначення проголосив свою державну незалежність. Тому, дотримуючись правил 17-го Четвертого та 38-го Шостого Вселенських Соборів, які зазначають, що «громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» , тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному , а також дотримуючись 34-го Апостольського правила, яке говорить, що «єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу», спираючись на волю Помісного Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. та Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р., Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію – повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Православними Церквами.
