Декларація

ІІ. КАНОНИ

ІІ. КАНОНИ

Внутрішня єдність Церкви має і свої зовнішні прояви:

– єдність православної віри, сповідання одного й того самого Символу віри;
– єдність таїнств і богослужіння;
– церковна ієрархія з апостольським преємством;
– єдність ієрархії, церковного устрою, єдність церковних канонів
(Катехізис).

Київський Патріархат сповідує передану через апостолів православну віру та сформульовані Вселенськими Соборами догмати, у тому числі Символ віри; вчить про таїнства і богослужіння та звершує їх так само, як і вся Повнота Православної Церкви; має однаковий з іншими Помісними Церквами устрій свого життя, визнає всі канони Православної Церкви та додержується їх. Київським Патріархатом не введено нічого нового ні у віровчення, ні у практику звершення таїнств і богослужіння, ні у канонічний порядок життя Церкви. Зовнішньою ознакою цього є сповідання віри та присяга, які перед звершенням хіротонії здійснює кожен обраний на єпископа. Текст сповідання віри та архієрейської канонічної присяги ідентичний з текстом, який вживається, наприклад, у Московському Патріархаті, окрім назви Помісної Церкви та титулу її Предстоятеля. Тому за всіма ознаками Київський Патріархат належить до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви .

«Обов’язковими для Помісних Церков є основи канонічного устрою, які спираються на догматичне вчення. Важливість канонів пояснюється ще й тим, що вони є виявом волі або згоди всієї Церкви, мають на меті єдність Церкви, її добрий стан та зростання. Але, говорячи про обов’язковість канонів, необхідно мати на увазі таку важливу обставину. Канони є не догматами , а свого роду застосуванням догматичних начал до місцевих умов життя, які змінюються. Канони досить точно визначають, у чому полягає самостійність Помісних Церков. Вимагаючи повної єдності у питаннях віри, вони надають повну свободу у галузі адміністративній».

Як можна бачити з попереднього розгляду, канони (церковні закони або правила) є зовнішньою огорожею життя Церкви, а не змістом її віри та внутрішнього життя. Православна Церква живе і єднається в єдине тіло Христове не через канони, а вірою та дією благодаті Божої. Саме тому серед ознак єдності Церкви канони посідають останнє місце.

Священне Писання відрізняє дію Божественної благодаті, яка освячує людину та єднає її з Богом, від дії закону, який оберігає людину від падіння у зло. «Для чого ж тоді закон? Він був даний пізніше заради злочинців… Бо коли б даний закон міг животворити, тоді б воістину праведність була від закону… Тому закон був вихователем, який вів нас до Христа, щоб нам виправдатися вірою; коли ж прийшла віра, то ми вже не під вихователем. Бо всі ви – сини Божі через віру в Христа Ісуса» (Гал. 3:19, 21, 24-26). «Ділами закону не виправдається перед Ним ніяка плоть; бо законом пізнається гріх. Тепер же, незалежно від закону, з’явилася правда Божа, про яку свідчать Закон і Пророки, правда Божа через віру в Ісуса Христа у всіх і на всіх, хто вірує, бо нема різниці, тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої, виправдовуються даром, благодаттю Його, через відкуплення у Христі Ісусі» (Рим. 3:20-24). Російський філософ В. С. Соловйов писав: «Право є найнижча межа, певний мінімум моралі, для всіх обов’язковий». Завдання права, вважав він, «не в тому, щоб світ, який лежить у злі, перетворився на Царство Боже, а в тому, щоб він до часу не перетворився на пекло».

Тому спроби представників Московського Патріархату оголосити канони і норми церковного права основою життя Церкви, її «Конституцією», близькі до фарисейського лжевчення. Фарисеї шукали виправдання через буквальне виконання приписів Закону Божого та передань старців, але Священне Писання ясно свідчить, «що людина виправдовується вірою, незалежно від діл закону» (Рим. 3:28), що закон лише сприяє людині на шляху до спасіння, але на спасає її.

Старозавітний Закон був даний Самим Богом, але Спаситель говорить, що багато з його норм були дані через жорстокосердість людей. Тож, якщо благодать, отримувана через віру, ставиться вище за Богоодкровенний Закон, то тим більше ознака єдності у вірі стоїть незрівнянно вище, ніж ознака єдності у тлумаченні та застосуванні канонів, які однакові для всієї Православної Церкви .

Практика представників Московського Патріархату вживати посилання на канони як на доказ вірності свого негативного ставлення до Київського Патріархату, є прямим наслідуванням практики фарисеїв, які свої беззаконні дії обґрунтовували посиланням на закон: «Ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен умерти» (Ін. 19:7). «Хіба увірував у Нього хтось з начальників або з фарисеїв? Але цей народ, що не знає закону, проклятий він» (Ін. 7:48-49). Подібно до фарисеїв представники Московського Патріархату не бажають навіть вступати з представниками Київського Патріархату в богословський діалог : «Никодим, один з них, який приходив до Нього вночі, говорить їм: хіба закон наш судить людину, якщо раніше не вислухають її і не дізнаються, що вона робить? На це сказали йому: чи й ти не з Галілеї?» (Ін. 7:50-52). Подібно до фарисеїв представники Московського Патріархату вважають себе єдиним авторитетним джерелом тлумачення канонів: «Ти Його ученик, ми ж Мойсеєві учні. Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог; а про Цього ж не знаємо, звідки Він… У гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш? І вигнали його геть» (Ін. 9:28-29,34).

Київський Патріархат визнає всі канонічні правила, авторитет яких визнаний Повнотою Православної Церкви, і застосовує їх у практичній розбудові церковного життя . Київський Патріархат категорично відкидає звинувачення на його адресу у «неканонічності», детальне обґрунтування чого наводиться у цій Декларації. Богослів’я та церковне право не знають поняття і не застосовують термінів «канонічна Церква» та «неканонічна Церква», які введені у вжиток представниками Московського Патріархату з метою виправдовувати свої незаконні дії, розпалювати релігійну ворожнечу й ненависть проти Київського Патріархату.