1. Стародавні Патріархати та Кіпрська Церква
Існування сучасної системи Помісних Церков підтверджує 6-те правило І Вселенського Собору (325 р.): «Нехай зберігаються давні звичаї, прийняті у Єгипті, у Лівії та в Пентаполі, щоб Олександрійський єпископ мав владу над усіма цими. Бо і Римському єпископу це звично . Подібно й у Антіохії , і в інших областях нехай зберігаються переваги Церков». Каноніст-єпископ Никодим (Мілаш) пояснює, що «межі, до яких Олександрійський єпископ міг простягати свою владу, були ті самі, що і кордони, які позначали велику політичну область (діоцез) Єгипту». Що стосується меж влади Римського єпископа, то єп. Никодим зазначає: «Вальсамон у тлумаченні цього правила говорить, що Нікейський Собор визнав за Римським єпископом владу над західними областями. Нам здається, що ці слова Вальсамона є підтвердженням думки тих, які вважають, що римському єпископу в час Нікейського Собору підпорядковувалися усі провінції, які перебували у залежності від vicarius urbis (намісників міст), тобто ті десять провінцій південної Італії та островів Сицилії, Сардинії та Корсики, які політично залежали безпосередньо від Рима. Область, підпорядкована Антиохійському єпископу, співпадала з кордонами політичної області Сходу (діоцез Сходу), головним містом якого була Антиохія» (єп. Никодим Мілаш). Таким чином, І Вселенський Собор не проголосив автокефалію трьох Церков – Римської, Олександрійської та Антиохійської, а лише визнав її на підставі «давніх звичаїв» та у межах, відповідних до тогочасного політичного поділу. Другий важливий висновок, що витікає з цього правила і його тлумачення, полягає у тому, що межі юрисдикції трьох вищеназваних Помісних Церков залежать від тогочасного адміністративно-політичного поділу та співпадають з межами цього поділу .
Про Єрусалимську Церкву говорить 7-ме правило І Вселенського Собору: «Через те, що утвердився звичай, і давнє передання, щоб шанувати єпископа, який перебуває в Елії (Елія Капітоліна – тогочасна офіційна назва Єрусалима) : то нехай має він послідування честі, зі збереженням достоїнства, присвоєного митрополії ». На місці зруйнованого Єрусалима імператор Адріан збудував невеличке місто Елію, митрополичим центром для якої була Кесарія Палестинська. Через те, що християни шанували Єрусалим як місце страждань і Воскресіння Спасителя, єпископ цього міста особливо шанувався серед інших єпископів Кесарійської митрополії. Але оскільки у політичному сенсі Елія була незначним містом, то і єпископ цього міста не мав не тільки прав, рівних з єпископами Рима, Олександрії та Антиохії, але й не був обласним митрополитом. Тільки під час IV Вселенського Собору були остаточно визнані права Патріарха Єрусалима як Предстоятеля Помісної Церкви .
Заснована Костянтином Великим нова східна столиця імперії – Константинополь – була піднесена і в церковному відношенні, про що свідчить 3-тє правило ІІ Вселенського Собору: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що місто це є новий Рим» . Таким чином, адміністративна незалежність Константинопольського архієпископа та його друге місце у диптиху були обумовлені не власне рішенням Вселенського Собору, а політичним значенням самого міста , як про це свідчать слова 28-го правила IV Вселенського Собору: «боголюб’язні єпископи надали рівні переваги святійшому престолу нового Рима, праведно розсудивши, щоб місто, отримавши честь бути градом царя і синкліту, яке має переваги нарівні зі старим царственим Римом, і у церковних справах було звеличене подібно до нього, і було другим після нього» .
Автокефалія Кіпрської Церкви була заснована на «давньому звичаї», а ІІІ Вселенський Собор своїм 8-им правилом захистив її автокефальний статус від зазіхань Антиохійського єпископа: «начальствуючі у святих кіпрських Церквах нехай мають свободу, без домагання до них, і без утисків, за правилами святих отців, і за давнім звичаєм, самі собою поставляти благоговійнійших єпископів». У тлумаченні на це правило єп. Никодим зазначає, «що автокефальність деяких інших церковних областей, окрім тих, що згадані [у 6-му правилі І Вселенського Собору], повинна свято шануватися тому, що заснована на давньому звичаї» . Коли в час VI Вселенського Собору Кіпрська Церква разом зі своїм Предстоятелем була змушена переселитися у Гелеспонтську область, то Собор 39-им правилом зберіг за нею всі давні права автокефальної Церкви.
У правилах 17-му Четвертого та 38-му Шостого Вселенських Соборів говориться, що «громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» , тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному. «Вселенські Собори не проголошували автокефалії Церков. Вони говорили лише про права Автокефальних Церков і вирішували на вимогу Церков суперечки, які виникали між ними з приводу автокефалії» . Таким чином, ми бачимо, що Вселенські Собори лише затверджували фактичний автокефальний статус тієї чи іншої Церкви, але аж ніяк не надавали автокефалію цим Церквам. Слід підкреслити, що IV та VI Вселенські Собори своїми правилами підтвердили, що основою помісного статусу Церков є громадянсько-адміністративний розподіл.
2. Грузинська Церква
Грузинська Православна Церква була проголошена автокефальною ще 487 року. Причинами цього акту були державна незалежність Грузії та здатність її єпископату, кліру та мирян до самостійного церковного буття . У 1811 році наказом російського імператора Грузинську Церкву, після приєднання Грузії до Росії, було протиканонічно позбавлено автокефалії і приєднано до Російської Церкви. Після лютневої революції 1917 року грузинське духовенство самостійно розірвало зв’язки з Російською Православною Церквою і проголосило відновлення автокефалії . Після цього на території Грузії паралельно діяли структури Грузинської та Російської Церков. Відновлення автокефалії ГПЦ не визнавалося Московським Патріархатом до 1943 року, коли вона «віддала забуттю» всі претензії щодо ГПЦ та вступила з нею у молитовне єднання. Константинопольським Патріархатом та іншими еллінськими Церквами автокефалія Грузинської Церкви була визнана тільки у 1990 р . Незважаючи на невизнання автокефалії Грузинської Церкви ні Константинопольським, ні Московським Патріархатами, вона існувала як Помісна Церква, і ніхто не ставив під сумнів законність її ієрархії і дійсність таїнств.
3. Болгарська Церква
Болгарська Православна Церква з 870 року існувала у складі Константинопольського Патріархату як автономна. Автокефалія Болгарської Церкви пов’язана з утворенням Болгарського царства , сталося це у 919 р. Із занепадом Болгарського царства Болгарська Церква знову підпала під владу Константинополя. Відновлення автокефалії пов’язане з відродженням Болгарського царства. Наприкінці ХІІ століття, в часи ІІ Болгарського царства, автокефалію було відновлено і проголошено Тирновський Патріархат. З падінням цього царства БПЦ з порушенням канонів була позбавлена автокефалії та стала частиною Константинопольської Церкви . Таке становище тривало до часу розвалу Османської імперії. Починаючи з 1850-х років серед православних болгар почався рух за національно-церковне відродження. До цього часу всі єпископи, яких ставила в Болгарію Константинопольська патріархія, були греками, а більшість з них навіть не знали болгарської мови. Болгари почали вимагати від Константинополя поставлення болгарських єпископів, а також ширшої церковної автономії. На всі ці вимоги Константинополь реагував вкрай негативно.
Протистояння між Константинопольською патріархією і болгарами з року в рік посилювалося. Закінчилось усе тим, що болгари домоглися від султана видання указу, який проголошував відновлення Автокефальної Православної Церкви в Болгарії у формі «Болгарського Екзархату» . Це сталося 2 квітня 1872 р.
Предстоятель Болгарського Екзархату, Екзарх Анфим, намагався зустрітися з Константинопольським Патріархом, але той відмовився його приймати. Він видав окружний лист, в якому дав Екзарху Анфиму 30-денний строк для «покаяння», після чого погрожував позбавити його сану. Для цього він навіть вирішив зібрати Собор всіх Східних Патріархів.
Екзарх оголосив усі заборони Константинопольського Патріарха недійсними , і 11 травня 1872 року за Божественною літургією у болгарському храмі Константинополя зачитав акт про проголошення Болгарської Церкви автокефальною .
У відповідь на це Константинопольський Патріарший Синод оголосив Екзарха Анфима позбавленим священства, двох митрополитів – Іларіона Ловчанського і Панарета Пловдивського – відлученими від Церкви, а єпископа Макаріопольського Іларіона – підданим геєні вогненній і вічній анафемі. Ніби вважаючи ці заходи недостатніми, Константинопольський Патріарх скликав 16 вересня 1872 року Помісний Собор («Великий Місцевий Синод»), на якому було засуджено «філетизм», тобто національний поділ у Православ’ї, і проголошено прибічників філетизму ворожими «Єдиній Соборній і Апостольській Церкві» та оголошено Болгарську Церкву схизматичною (розкольницькою). Певний час у Болгарській Церкві існували дві паралельні ієрархії – на кафедри, зайняті болгарськими архієреями, Константинопольський Патріархат ставив грецьких ієрархів.
Лише наприкінці Другої Світової війни «болгарське питання» було розв’язане. В результаті переговорів представників Константинопольського Патріархату і Болгарської Церкви за посередництвом Російської Церкви 22 лютого 1945 р. схизма була припинена. Всі анафеми та відлучення були визнані такими, що втратили силу . Після 73-літнього поділу вперше грецькі й болгарські архієреї 25 лютого спільно звершили Божественну літургію в Патріаршому Константинопольському соборі, а 4 березня – у болгарському храмі в Стамбулі. 13 березня представникам Болгарської Православної Церкви був вручений спеціальний Томос, підписаний Патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви, яким відмінялася схизма й визнавалася автокефалія тисячолітньої Болгарської Православної Церкви.
Історія Болгарської Церкви є повчальним прикладом для УПЦ Київського Патріархату. Незважаючи на те, що Болгарія стала незалежною державою, Константинопольська Церква не дотримувалася ні церковних канонів (6-те правило І Вселенського Собору, 17-те правило IV та 38-ме правило VI Вселенських соборів), ні «давніх звичаїв», та 73 роки не визнавала автокефалію Болгарської Церкви. Константинополь піддав анафемі всіх болгарських архієреїв і не визнавав духовенства Болгарської Церкви, називав їх розкольниками. Однак весь цей довгий час Болгарська Церква виконувала свою спасительну місію серед болгарського народу. Коли ж у 1945 р. Константинопольська Церква визнала автокефалію Болгарської Церкви, не відбулося ні пересвячення болгарських ієрархії та духовенства, ні перехрещення народу – незважаючи на попередні анафеми та інші церковні заборони.
4. Сербська Церква
Від початків свого існування Сербська Православна Церква перебувала в залежності від Константинопольського Патріарха. У 1219 році вона стала автономною. На початок 1346 року сербський король Стефан Душан настільки підніс і зміцнив свою державу, що вирішив прийняти титул імператора, а Сербського архієпископа поставити Патріархом. В «Житії преподобного Ісаї старця» (Афонський Патерик) про виконання Стефаном свого наміру говориться так: «Це він зробив єдиною своєю владою, не тільки не порадившись з Патріархами грецькими, але й не побоявшись накликати на себе через цей вчинок церковне відлучення». У 1346 році Стефан зібрав у Скоп’є церковний Собор, на якому Сербська Церква була піднесена до рангу Патріархату, і першим Сербським Патріархом було поставлено архієпископа Іоаникія ІІ .
Новий Патріархат визнали лише політично залежні від сербського короля Патріарх Тирновський і архієпископ Охридський. В той же час король, своєю владою, вигнав із завойованих сербами візантійських провінцій єпископів-греків і поставив на їхнє місце сербів, так що на одних і тих самих кафедрах перебували і єпископи-серби, і єпископи-греки.
За самовільне проголошення Сербського Патріархату і такі дії стосовно єпископів-греків Константинопольський Патріарх Каліст І наклав на короля Стефана Душана анафему, у якій було сказано: «Божою милістю ми, Каліст, Архієпископ Вселенський Патріарх, сповіщаємо з усім Синодом нашої великої Кафоличної Апостольської Церкви, за дозволом царя нашого кир Андроніка юного й усього синкліту його, що в наше Православ’я з’явився від західної Місії (тобто Католицької Церкви) неправедний і хижий цар сербського народу Душан, сильний однодумець Західної Церкви… Повеліваємо: нехай буде «Маран ата і фрі фрі» (тобто анафема) з усім його народом сербської землі». Обґрунтування анафеми нібито приналежністю короля Стефана до Католицької Церкви є дивним у світлі того факту, що його дипломатичні відносини з Папою почалися лише з 1353 року , коли постала загроза Сербській державі з боку короля Угорщини Людовіка.
До чого ж призвела анафема, накладена Константинопольським Патріархом не тільки на короля Стефана, але й на Патріарха, духовенство і весь (!) народ Сербії? «Були тоді суперечки, розкол і незгода між церковною владою грецькою і сербською; греки не приймали до причастя Пречистих і Божественних Таїн духовенство сербське і сварилися на нього ».
Однак все це не стало на заваді Константинопольському Патріарху Філофею у 1374 році , через посередництво афонського ченця Ісаї, після 28 років розділення, зняти накладену Калістом анафему з «царя, і з Патріарха, і з усіх живих та спочилих і прийняти у спілкування і співслужіння всіх архієреїв та ієреїв» . Він навіть погодився з тим, щоб «сербам мати вже не архиєпископа лише, але Патріарха самовладного». На підтвердження свого рішення Патріарх послав своїх представників – ієромонахів Матфея і Моїсея, які служили у придворній церкві разом з раніше відлученими сербськими архієреями і священиками. Безрозсудне накладення анафеми на весь сербський народ закінчилося визнанням її нечинності .
Остаточно Сербська Церква утвердилась як автокефальна лише у 1879 році.
5. Елладська, Румунська і Албанська Церкви
Елладська (Грецька) Православна Церква утворилася після появи Грецької держави внаслідок повстання греків проти володарювання Османської імперії у 1833 році. Оскільки грецький Константинопольський Патріарх перебував тоді під впливом ворожої Османської імперії, бо знаходився на її території (у Стамбулі), уряд Елладського королівства визнав за необхідне організаційно відділити Елладську Церкву від Константинопольської патріархії. Остання не визнавала автокефалію Елладської Православної Церкви до 1850 року . Таким чином, проголошення автокефалії Елладської Церкви також пов’язане з виникненням суверенної держави, а уряд цієї держави брав у проголошенні та утвердженні автокефалії найактивнішу участь.
Румунська Православна Церква проголосила своє самоврядування у 1865 році, після об’єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862 рік), виділившись таким чином з Константинопольського Патріархату. Автокефалію Румунської Православної Церкви було визнано лише у 1885 р.
Албанська Православна Церква також зобов’язана своєю автокефалією незалежній Албанській державі, разом з якою вона і з’явилась у 1922 році.
6. Польська Церква
Православна Церква у Польщі історично пов’язана з Київською Митрополією. Православні ієрархи, які після Першої світової війни опинилися на території Польщі, разом з урядом Речі Посполитої звернулися до Константинопольського Патріарха з проханням визнати Православну Церкву в Польщі автокефальною. У Патріаршому Томосі (грамоті) від 13 листопада 1924 року, яким Константинопольський Патріарх визнав автокефалію Польської Православної Церкви, вказувалося, що приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату в 1686 р. відбулося не за приписом канонічних правил, а тому Константинопольський Патріарх не визнає владу Московського Патріархату на території стародавньої Київської Митрополії (в тому числі в сучасних межах України та Польщі).
Зокрема, у Томосі сказано: «Свята Православна Церква в Богом береженій Польській державі, яка наділена автономним церковним устроєм і управлінням, доводить свою твердість у вірі й ревність у церковних справах, просила Наш Святійший Апостольський і Вселенський Патріарший Престол поблагословити і утвердити Її автокефальний устрій, вважаючи, що в нових обставинах політичного життя такий устрій один лише міг би задовольнити і забезпечити Її потреби.
З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи до уваги приписи святих Канонів, які встановлюють, що «устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам» (канон 17 IV Вселенського собору, також VI Вселенського собору канон 38), а також апофегму Фотія, яка звучить: «Прийняти, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам» - а з іншого боку, корячись перед вимогами канонічного обов’язку, що накладає на Наш Святійший Вселенський Престол піклування про Православні Церкви, які знаходяться в потребі; розглядаючи рівно ж факт, з яким згідна й історія (бо написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу) , Наша Достойність та Святійші Митрополити – Наші у Святому Дусі улюблені брати і співслужителі, вважали обов’язком вислухати прохання, з яким звернулася до Нас Свята Православна Церква в Польщі, і дати Наше благословення і утвердити Її автокефальний і незалежний устрій ».
У 1948 р. під тиском Московського Патріархату та комуністичного уряду Польщі ППЦ «відмовилася» від Томосу 1924 р. та заново «отримала автокефалію» від РПЦ, але цей акт не визнаний Константинополем.
7. Македонська та Чорногорська Церкви
Сучасна Македонська Церква є спадкоємницею автокефальної Охрідської Архієпископії, яка у 1767 р. була підпорядкована Константинопольському Патріархату. У 1958 р. Охрідський Собор проголосив автономію Македонської Православної Церкви, а у 1967 р. було самостійно проголошено її автокефалію, яка досі залишається невизнаною більшістю Помісних Церков через позицію Сербської Церкви, яка вважає Македонію своєю «канонічною територією». Становище Македонської Церкви погіршується тим, що сусідня Греція не визнає назву держави «Македонія», вважаючи її історичною назвою однойменної північно-грецької області.
Зі скасуванням в 1766 році Печського Патріархату Чорногорська Церква була підпорядкована Константинополю, але тільки формально. Фактично ж вона управлялася незалежно, як самостійно існувала і Чорногорська держава, на чолі якої до середини ХІХ ст. стояли православні митрополити. Під час керування Чорногорською Церквою святим митрополитом Петром I (1781 – 1830) Святійший Синод Російської Православної Церкви визнав цю Церкву автокефальною. Автокефалія цієї Церкви була незаконно ліквідована в 1919 р. і відновлена лише на початку 1990-х рр.
8. Російська Церква
Після Хрещення Руси рівноапостольним князем Володимиром 988 р. у Києві було засновано Митрополію Константинопольського Патріархату. З цієї Митрополії світло християнства розповсюдилося на всі землі стародавньої Київської держави, у тому числі і в межах нинішньої Росії. Нагадаємо, що перше літописне згадування про Москву належить до 1147 р., що вже саме по собі робить необґрунтованими намагання Московського Патріархату видавати себе за Матір-Церкву стосовно Київської Церкви.
Після падіння Києва 1240 р. Київські митрополити обрали своєю резиденцією столицю багатшого Володимиро-Суздальського князівства Володимир-на-Клязьмі, а потім Москву, яка завдяки перебуванню в ній Митрополита Київського почала швидко підносити свій політичний авторитет. Разом з тим правителі Великого князівства Литовського, до складу якого увійшли південно-західні та західні землі колишньої Київської держави, а також єпископи єпархій Київської Митрополії в цих землях неодноразово висловлювали невдоволення тим, що митрополити Київські не живуть у Києві і не стільки піклуються про свою Митрополію, скільки експлуатують її. Протягом XIV-XV ст. єдина Київська Митрополія відповідно до державного поділу кілька разів розділялася на Київську і Московську частини, на чолі яких стояли окремі митрополити. Остаточно розділення Митрополії відбулося у 1448-1458 рр. Київська Митрополія перебувала у складі Константинопольської Матері-Церкви до 1686 р., коли вона не за приписами канонічних правил, а насильством і підкупом була приєднана до Московського Патріархату.
Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 р. шляхом поставлення Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично – Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха .
Російські історики виправдовують самопроголошення автокефалії Московської Митрополії тим, що в цей час Константинопольський Патріархат відпав від Православ’я в унію з Римом (т. зв. Флорентійська унія 1439 року). Але чому ж тоді північно-руська частина Митрополії Київської і всієї Руси не повернулася під омофор свого канонічного Предстоятеля – Константинопольського Патріарха, коли після 1453 р. цю унію Константинополем було розірвано, і там відновилося Православ’я? Константинопольський патріарх Діонісій, учень головного противника унії митрополита Марка Ефеського, не тільки визнав поставленого у 1458 р. колишнього уніата Григорія Болгариновича законним митрополитом Київським і всієї Руси, але і у своїй грамоті від 18 лютого 1467 р. до «благородних і благовірних і христолюбивих князів і княгинь, бояр і дітей боярських, і купців, і всієї христоіменитої людності» звинувачував Москву в розбраті та поділі Руської Церкви та закликав відновити єдність Київської Митрополії . Діонісій звернувся до «всієї Руської землі і до Великого Новгорода» з вимогою визнавати законність одного митрополита – Григорія, але послів з його грамотами навіть не пустили в межу Московського князівства.
Московська Церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії , яке отримала у такий спосіб. Правитель держави Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Єремії ІІ (Траносу) переїхати із захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті – Москві – власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «стародавній столиці» – Володимирі-на-Клязьмі. Коли Єремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання Митрополиту Московському титулу Патріарха. Цікаво, що ієрархи Московської Митрополії навіть не брали участі у вирішенні цих питань . Зрештою, під тиском мирської влади та обставин , Патріарх Єремія погодився на умови Бориса Годунова.
9. Висновок
Усі наведені приклади свідчать, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її домагалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков . Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема – незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравали державна влада та патріотичні політичні сили . У випадках з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть на народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому для відновлення євхаристійного єднання, а всі анафеми та заборони були віддані забуттю . Незважаючи на невизнаний статус автокефалій, на існування паралельних ієрархій або й анафем, накладених на ієрархів автокефальних Церков, у відповідних Помісних Церквах тривало благодатне життя , звершувалися всі таїнства, і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.
