1. Ієрархія Київського Патріархату та нинішньої УАПЦ
Після харківського розколу в підпорядкуванні Предстоятеля УПЦ залишився один єпископ Почаївський Яків. Таким чином, в УПЦ залишилася мінімальна кількість єпископів, які можуть звершувати архієрейські хіротонії – двоє. Саме про таку кількість єпископів, як мінімальну, свідчить 1-ше Апостольське правило: «Єпископа нехай поставляють два або три єпископи». Представники Московського Патріархату заявляють, що після так званого «Харківського Собору» всі хіротонії, звершені митрополитом Філаретом є недійсними. Але оскільки так званий «Харківський Собор» є неканонічним зібранням єпископів, а всі його рішення є незаконними, то і всі заборони, накладені на митрополита Філарета на підставі цих рішень, не мають ніякої сили. Тому всі архієрейські хіротонії, звершені митрополитом Філаретом і єпископом Яковом (Панчуком) після травня 1992 р. є канонічними і дійсними. Саме через архієрейські хіротонії, звершені цими двома ієрархами, до яких пізніше долучився і єпископ Львівський Андрій (Горак), у Київському Патріархаті зберігається і передається законне апостольське преємство архієрейських хіротоній . Через те, що на початку відродження УАПЦ єпископ Іоан (Боднарчук) поклав початок хіротоніям архієреїв цієї Церкви одноособово та не за приписом 1-го Апостольського правила, після Об’єднавчого собору 1992 р. митрополитом Філаретом та єпископом Яковом були звершені хіротонії цих ієрархів згідно з 1-им Апостольським правилом. Таким чином станом на 1 січня поточного 2007 р. всі архієреї Київського Патріархату мають апостольське преємство своїх хіротоній виключно від митрополита Філарета та єпископа Якова (Панчука), а згодом – і єпископа Андрія (Горака), які отримали свої хіротонії у складі Російської Православної Церкви.
Натомість не всі архієреї нинішньої УАПЦ мають законне апостольське преємство своїх хіротоній, а тільки ті, які були рукоположені в Київському Патріархаті . Тому невизнання ієрархами УАПЦ архієрейського достоїнства за Патріархом Філаретом веде до невизнання їхнього власного архієрейського достоїнства. Відтак виникають питання: якщо вони визнають свої хіротонії, то мають визнавати архієрейське достоїнство Патріарха Філарета, від якого вони мають апостольське преємство, а якщо вони не визнають архієрейського достоїнства Патріарха Філарета, то чому вони вважають себе архієреями? А якщо вони не вважають себе законними архієреями – чому вони досі служать і діють як архієреї?
2. Звинувачення проти Предстоятеля УПЦ
Питання законності апостольського преємства єпископату Київського Патріархату безпосередньо залежить від визнання архієрейського достоїнства митрополита, а нині Патріарха Філарета, а також від невизнання всіх рішень РПЦ і УПЦ МП щодо його так званого «позбавлення сану» та «анафематствування».
Як вже показано вище, митрополит Філарет був обраний Архієрейським Собором УПЦ 9 липня 1990 р. Предстоятелем УПЦ, що підтверджено Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі. Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. підтвердив це обрання, а також відкинув усі звинувачення, які у той час почали тиражуватися у засобах масової інформації на адресу Предстоятеля: « Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян, Собор Української Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському і всієї України Філарету та підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви».
Звідки ж з’явилися звинувачення?
Джерелом цих звинувачень став Іонафан (Єлєцкіх) – колишній єпископ Переяслав-Хмельницький і намісник Києво-Печерської лаври. У березні 1991 р. за святотатство (розкрадання церковного майна) та інші порушення він був звільнений Священним Синодом УПЦ з посади намісника та заборонений у священнослужінні до покаяння. Перебуваючи у стані заборони та соборного осуду за явні провини 24 червня 1991 року єпископ Іонафан пише на ім’я Патріарха і Синоду РПЦ рапорт, в якому звинувачує митрополита Філарета у різноманітних канонічних злочинах. Всі ці звинувачення дослівно були повторені на так званому «Харківському Соборі», у незаконному «Судовому діянні Архієрейського Собору РПЦ» від 11 червня 1992 р., а також лягли в основу публікацій у засобах масової інформації, про які сказано у вищезгаданій постанові Помісного Собору УПЦ. Таким чином, першоджерелом звинувачень на адресу митрополита Філарета став рапорт забороненого у священнослужінні єпископа Іонафана. З огляду на канони, цей рапорт не має жодного значення, бо 6-те правило ІІ Вселенського Собору говорить: «Якщо хто з тих, що належать до Церкви, за деякі провини раніше були засуджені і скинуті, або відлучені від кліру, чи з ряду мирян: і цим нехай не буде дозволено звинувачувати єпископа, доки не очистять себе від звинувачення, під яке самі підпали». Тому, з точки зору канонічного права, звинувачення Іонафаном митрополита Філарета не можуть бути використані в церковному судочинстві. Згодом сам єпископ Іонафан письмово визнав їх брехливими у доповідній записці на ім’я Патріарха Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ (її оригінал зберігається в архіві Київської патріархії):
«Доводжу до відома Вашого Святійшества і всіх членів Священного Синоду Російської Православної Церкви те, що моє звинувачення на адресу Митрополита Київського і всієї України Філарета, викладене у рапорті на ім’я Вашого Святійшества і членів Св. Синоду Російської Православної Церкви від 24. 06. 91 р. на підставі наданих мені і Собору єпископів УПЦ юридичних документів, є наклепом, а письмові свідчення з цього питання – зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі.
Я щиро розкаююсь, що розголосом змісту мого рапорту завдав морального збитку Митрополиту Київському і всієї України Філарету, єпископату УПЦ і всій Повноті Української Православної Церкви і що моє звинувачення стало знаряддям боротьби для тих, хто бажав би розширення розколу і внесення церковного безладдя в Українську Православну Церкву. Про мою позицію з цього питання я розказав членам Архієрейського Собору УПЦ і приніс їм своє покаяння з наміром прийняти будь-яке їх рішення, в тому числі і позбавлення мене єпископського сану за скоєний гріх.
Я прошу прощення за це і у Вашого Святійшества, у Преосвященних членів Священного Синоду, бо, подавши рапорт із звинуваченням проти Митрополита Київського і всієї України Філарета, завдав гіркоти у зв’язку з моїм вчинком, тим паче, що моє звинувачення не дістало ніякого підтвердження у світлі фактів.
Про свою позицію з даного питання я повідомив також у засоби масової інформації, щоб виключити будь-яку можливість використати моє ім’я з метою компрометації Предстоятеля УПЦ в майбутньому. Копії даної доповідної направлені мною усім членам Священного Синоду РПЦ і усім архієреям Української Православної Церкви.
Скрушно прошу простити мене за скоєний мною гріх.
Вашого Святійшества недостойний послушник єпископ Іонафан
6. 09. 91 р
.
м. Київ»
На підставі цієї власноручної доповідної, а також враховуючи важкість злочину Архієрейським Собором УПЦ 6-7 вересня 1991 р. заштатний єпископ Іонафан (Єлєцкіх) був позбавлений сану. Це рішення було підтверджене Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р.: «Собор Української Православної Церкви затверджує рішення Архієрейського Собору (6-7 вересня 1991 р.)… про позбавлення сану забороненого у священнослужінні єпископа Переяслав-Хмельницького Іонафана (Єлєцькіх)». Ані після Архієрейського, ані після Помісного Соборів УПЦ позбавлений сану єпископа Іонафан (Єлєцкіх) не подавав оскарження чи апеляції до законних апеляційних інстанцій. Тому той факт, що позбавлений належною церковною владою архієрейського сану Іонафан (Єлєцкіх) зараз продовжує служити в УПЦ МП в якості архієрея, свідчить про свідоме і грубе нехтування керівництвом УПЦ МП та РПЦ канонів Православної Церкви на догоду тимчасовій вигоді. Тим більше, що у Московському Патріархаті загальновідомими є факти аморальної поведінки цього колишнього єпископа, за які він був у 1999 р. навіть вигнаний паствою і духовенством з Сумської єпархії УПЦ МП.
3. Архієрейський Собор РПЦ (квітень 1992 р.)
На Архієрейському Соборі РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р. з порушенням порядку денного замість питання про звернення єпископату УПЦ щодо автокефалії Української Церкви фактично протягом двох діб розглядалося персональне питання митрополита Філарета. Знову почали озвучуватися звинувачення, раніше спростовані колишнім єпископом Іонафаном та відкинуті Помісним собором УПЦ. Метою цих дій було одне – змусити митрополита Філарета подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ. Про це свідчать очевидці Собору та пов’язані з ним документи. Про це добре пам’ятають і самі учасники Собору – єпископи Московського Патріархату.
Ось що розповідає у своєму інтерв’ю Євген Комаров – на той час керівник прес-групи Патріарха Алексія ІІ: «Підготовкою документів займався [митрополит] Кирил. Як там провели роботу з єпископатом, з архієреями, щоб вони правильно голосували – це я бачив уже тільки як результат. Я сидів на Соборі в ложі в дальньому кутку зали. З не-єпископів там сиділо тільки троє – [Всеволод] Чаплін від Кирила, я від прес-служби Святійшого та ієромонах Никон (Бєлавинець), мій друг і колега, ми з ним разом працювали. Я бачив, що все було розіграно, як по нотах, все чітко працювало. Ну, вони ж усі люди слухняні.
Спочатку запросили батюшку з Пітера, який повністю провалився. Йому дали листи з України обробити, – у патріархії кілька валіз листів було, я їх бачив. Там були й дійсно серйозні листи, але безліч було листів, написаних за командою єпархіального архієрея під копірку: от, всі парафії стрункими рядами, ми проти автокефалії, ми за єдність із канонічною Матір’ю-Церквою... Ну й інша подібна фразеологія. Йому дали це обробити, щоб він статистику дав, але він виступив невдало, непереконливо.
Як результат того, що я бачив на Соборі, я можу сказати, що Філарет виявив максимум витримки. Там взагалі цікаво було з погляду людської психології. Було багато чудових, з погляду ораторського мистецтва, виступів. Чудово говорив [митрополит Крутицький і Коломенський] Ювеналій (Поярков). «Я по собі знаю, владико, як непросто піти», – сказав він, натякаючи на свій відхід з посади глави Відділу зовнішніх церковних зносин. Багатьом дуже запам’яталася «захисна промова» (як ми її дружно прозвали) митрополита Філарета. У перший день він її закінчив так: «Умру, але не піду!» Цю фразу йому потім багато хто злостиво пригадував. Але в його промові було й багато чого іншого цікавого: наприклад, суворі слова про проблему сексуальних меншин у Церкві. Коли ж з’явилася пропозиція позбавити Українську Церкву навіть тієї самостійності, що вже була, Філарет ледве не пішов.
Було так. У перший день увечері все затяглося. І хтось з єпархіальних архієреїв, не пам’ятаю хто, запропонував взагалі позбавити Українську Церкву навіть тієї автономії, самоврядування, що в неї були, і все відіграти назад. У цей момент Філарет встав із президії, став збирати свої папери й сказав – я цю фразу добре пам’ятаю, дослівно: «Ну, на такому Соборі мені взагалі робити нема чого, де навіть збираються незалежності позбавляти» . Встав, зібрав папери й почав іти. Алексій розгубився повністю. Кирил, що сидів трохи збоку, на краю президії праворуч, відразу взяв слово, зібрався, – він виявився самий кмітливий, і говорить: «Я хочу, щоб усі добре собі уявляли, що зараз тут відбувається. А відбувається страшний розкол Церкви». І сказав ще кілька слів, дуже переконливо, яскраво, мені сподобалося. У підсумку Філарет сів назад на місце, і стали далі говорити.
З Філаретом пішов тільки один єпископ, Яків. Коли Філарет вставав із президії, Яків взагалі встиг вийти із зали. Він там очевидно почекав, Філарет не вийшов, і він хвилин через 15 повернувся. Деякі навіть розсміялися. І от коли Філарет, нарешті, пообіцяв заради миру церковного піти у відставку, якщо його фігура так заважає, після цього в усіх наче камінь із плечей звалився, всі такі радісні-задоволені були».
Таким чином на квітневому Архієрейському Соборі РПЦ ніякого судочинства над митрополитом Філаретом не було. Не через процедуру канонічного суду, а засобами психологічного тиску й шантажу, від митрополита Філарета вимагали лише одного – піти з посади Предстоятеля УПЦ. Такі вимоги є прямим порушенням канонічних правил, а тому не підлягали виконанню .
4. Відречення від кафедри
9-те правило ІІІ Вселенського Собору, або Послання того ж святого Третього Вселенського Собору до священного Памфілійського Собору говорить про Євстафія, колишнього їх митрополита. Предстоятель Памфілійської Церкви митрополит Євстафій через важкі зовнішні обставини та нарікання на нього як на Предстоятеля, подав до Памфілійського Собору письмове відречення від своєї посади. Памфілійський Собор прийняв зречення й обрав на його місце нового митрополита – Феодора. З приводу зречення митрополита Євстафія у правилі говориться таке: «Бувши ж [Євстафій] від деяких засмучений, як говорить, і потрапивши у неочікувані обставини, потім, з причини зайвої бездіяльності, втомлений боротьбою з турботами, які обтяжували його, і не маючи змоги відкинути нарікання супротивників своїх, не знаємо як, подав письмове зречення від своєї єпархії. Але йому, який один раз прийняв на себе священноначальствене піклування, належало утримувати його з духовною міцністю, ніби зі зброєю беручись за працю, і з бажанням переносити піт, який обіцяє воздаяння». За давньою церковною практикою колишній Памфілійський митрополит Євстафій утратив не тільки предстоятельство, але й взагалі єпископське звання і честь. Пребуваючи через це у великій скорботі, він звернувся до Вселенського Собору з проханням повернути йому лише честь та звання єпископа. Зваживши на похилий вік та сильні переживання Євстафія, Собор дозволив йому носити звання єпископа, без права виконувати єпископські функції.
Подаючи тлумачення на це правило, авторитетний православний каноніст, єпископ Далматинсько-Істрійський Никодим (Мілаш), говорить: « Правила Православної Церкви категорично осуджують єпископа, митрополита або патріарха, який подає відречення від керування тією церковною областю, яка довірена йому законною владою; подавши ж таке [відречення], він перестає бути єпископом у самому суворому сенсі цього слова… За змістом 17-го правила Антиохійського Собору, жоден єпископ не може залишити довірену йому кафедру… Винятки дозволялися тільки через небажання кліру та народу прийняти обраного… Це єдиний випадок, коли єпископу, що не керує своєю єпархією, дозволяється зберігати звання і честь єпископа, в інших же випадках він буває зовсім вивержений».
Єп. Никодим також подає тлумачення на 9-те правило ІІІ Вселенського Собору візантійського каноніста Іоана Зонари, який говорить: «Зауваження отців стосовно того, що, прийнявши на себе священноначальствене піклування, він (тобто Євстафій) повинен був до кінця утримувати його з духовною міцністю, – показує, що подання відречення від священноначальственого піклування не тільки не дозволене, але швидше заборонене та підлягає осуду ». Закінчуючи розгляд даного правила, єпископ Никодим робить висновок: «Таким чином, за вченням Православної Церкви, жоден єпископ, на якому б ієрархічному щаблі він не знаходився, не має права подавати відречення від довіреної йому кафедри; подавши ж таке, він перестає бути єпископом у суворому сенсі слова, тобто втрачає всі права, що належать йому як єпископу ».
Важливе зауваження, яке має безпосередній стосунок до теми, яка розглядається, знаходимо у 3-му правилі святителя Кирила, архієпископа Олександрійського. Він говорить: «Не згідне з церковними постановами те, що деякі священнодіючі (тобто ієрархи) подають письмове відречення. Бо якщо вони достойні служити, то нехай перебувають у цьому; якщо ж недостойні, нехай віддаляються від служіння не через відречення, але через засудження за діла , проти яких хтось може піднести гучний голос як таких, що відбуваються поза всяким порядком». У тлумаченні на це правило єпископ Никодим говорить: "Предстоятель Олександрійської Церкви бачить у такому вчинку (тобто відреченні від кафедри) крайню протизаконність … Якщо хто-небудь заслуговує займати у Церкві ієрархічне місце, то повинен завжди залишатися на цьому місці, якщо ж недостойний його, то такого потрібно віддаляти церковним судом, а не приймати від нього зречення добровільного чи вимушеного ».
Авторитетний візатнійський каноніст Вальсамон у тлумаченні цього правила говорить: «[Зречення] недійсне і з церковними постановами незгідне, щоб ті, хто священнодіють, відрікалися від своїх Церков». Як бачимо з правила святителя Кирила Олександрійского та з його тлумачення двома авторитетними каноністами, відречення від кафедри є протиканонічним. Якщо єпископ не порушив канонічних правил, то він не повинен залишати свою кафедру через відречення, добровільне або вимушене. Якщо ж він порушив канонічні правила, то проти нього потрібно розпочати процедуру церковного судочинства і позбавити його кафедри. Такий єпископ повинен залишити свою кафедру не через відречення, а за постановою церковного суду, як порушник канонічних правил.
Церковні канони і тлумачення на них свідчать, що митрополит Філарет не мав права подавати прохання про звільнення від Київської кафедри, і що у своїх діях він чинив згідно з канонами. Архієрейський же Собор діяв усупереч канонам, змушуючи митрополита Філарета написати зречення від Київської кафедри. Тому канонічна правда була на боці митрополита Філарета, бо звільнення від архієрейської кафедри канони передбачають тільки через законний суд.
Незаперечним є факт, що правильний процес церковного судочинства над митрополитом Філаретом ніколи не розпочинався . Зазначимо, що встановлений Архієрейським Собором РПЦ тільки у 2000 р. Церковний суд так досі не сформований і не почав свою роботу. У випадках канонічних порушень з боку архієреїв РПЦ Священний Синод спочатку призначав комісію для перевірки скарг та фактів, у них викладених, і тільки на підставі рішень синодальної комісії Синодом виносилося рішення про покарання. Так було, наприклад, у справах з єпископом Хабаровським Гавриїлом та єпископом Єкатеринбургським Никоном. Останнього в публікаціях центральної преси звинувачували у відкритій содомії, але Синод РПЦ тільки після розгляду другою комісією (перша виправдала єп. Никона) вирішив почислити його «на спокій» за власним проханням. Зараз цей єпископ є настоятелем храму в Москві.
Архієпископ УПЦ МП Василій (Златолінський) свідчить, що факт його спільного проживання з жінкою також ретельно досліджувався: «Я не одружений. Живу в одному будинку з рідною сестрою. Хоча в нас були різні батьки, але мати – одна. На жаль, неодноразово піднімалося питання про мою сестру. Стверджували, що вона – моя дружина або навіть коханка. Питання дуже довго й прискіпливо аналізувалося. Я надавав метрики матері, сестри, а також свої особисті документи. Спеціальна комісія виїжджала в Ташкент, де ми жили раніше, й опитувала родичів і сусідів. Отримані в підсумку розгляду документи зберігаються в моїй особистій справі у митрополита Володимира. Вони свідчать, що жінка, яка живе зі мною, – моя зведена сестра». (Запорізький обласний тижневик «Истеблишмент», 28 вересня 2006 р.)
Митрополит Філарет став архієреєм у 1962 р., призначений на Київську кафедру у 1966 р., з того ж року був постійним членом Священного Синоду РПЦ, у 1990 р. був Місцеблюстителем Московського патріаршого престолу, – і за весь цей час ніякі звинувачення на його адресу ніколи не висувалися. Ніякої комісії у справі митрополита Філарета ніхто не призначав, ніяких письмових обвинувачень проти нього на квітневому Архієрейському Соборі РПЦ ніхто не подавав. Навпаки – єпископат УПЦ та весь Помісний Собор УПЦ раніше засвідчили, що звинувачення проти митрополита Філарета є неправдивими . Тому діяльність цього Архієрейського Собору за своєю формою нагадує судилище синедріону над Спасителем, коли вирок був відомий завчасно, лжесвідчення не сходилися між собою, а обвинувачення було побудоване на словах Самого Обвинуваченого.
У своїх рішеннях квітневий Архієрейський Собор РПЦ 1992 р. сам засвідчив, що митрополит Філарет належним чином виконував обов’язки та достойний і надалі бути правлячим архієреєм: «Архієрейський Собор прийняв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського і всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архієрейському Соборі Української Православної Церкви про звільнення його від обов’язків Предстоятеля УПЦ. Архієрейський Собор з розумінням поставився до позиції Преосвященного Митрополита Філарета, висловивши йому подяку за багаторічну архієрейську працю на Київській кафедрі, благословив нести єпископське служіння на іншій кафедрі Української Православної Церкви».
Як видно з попереднього розгляду заява, митрополита Філарета про відставку (а не «клятва», як її намагаються зараз представити джерела Московського Патріархату) була вимушеною, а сама відставка – не згідною з канонами, Статутом про управління та рішеннями Архієрейських і Помісного Соборів УПЦ. Тому зрозуміло, що, повернувшись до Києва, митрополит Філарет вирішив не виконувати обіцяного, бо канонічні правила забороняють виконувати навіть клятву, якщо вона спрямована на порушення закону.
Слід зазначити, що у прийнятих Священним Синодом РПЦ рішеннях 7 та 15 травня 1992 р. від Предстоятеля УПЦ категорично вимагалося одне – піти з посади Предстоятеля. І всі наступні покарання керівництва РПЦ та так званого «Харківського Собору», проголошені щодо митрополита Філарета, мають своєю першопричиною ніщо інше, як його відмову підкоритися незаконній вимозі про відставку. «Кормча книга», слова з якої цитує єп. Никодим у тлумаченні на 5-те правило І Вселенського Собору, подібні незаконні вимоги називає «пристрасною волею»: «Потрібно досліджувати, чи бува не недостойно (не за справи і не за канонами) накладене на когось відлучення, але через малодушність, тобто від люті єпископської, або через якусь суперечку, або через якусь іншу провину це було вчинене, через пристрасну волю єпископську; пристрасна ж воля є, якщо скаже: не сотворив ти для мене цього, тож будеш відлучений» .
5. Архієрейський Собор РПЦ 11 червня 1992 р. та його так зване «Судове діяння»
Архієрейський Собор РПЦ 11 червня 1992 р. був скликаний для суду над митрополитом Філаретом. Але цей так званий суд був незаконним, бо судити Предстоятеля УПЦ мав право тільки той орган церковної влади, який його обрав, тобто Архієрейський Собор УПЦ або Помісний Собор УПЦ. Але раніше вищими органами церковної влади УПЦ було засвідчено, що вони не мають до Предстоятеля жодних канонічних претензій. Обвинувачення так званого «Харківського Собору» не мають ніякого значення. Бо сам він був не законним Собором, а самочинним зборищем розкольників, і єпископи, які на ньому зібралися, раніше підписали постанову Помісного Собору УПЦ, який відкинув усі звинувачення на адресу митрополита Філарета, а потім проголосували і за постанову квітневого Архієрейського Собору РПЦ 1992 р., в якій висловлено подяку митрополиту Філарету за довголітнє служіння на Київській кафедрі, і сам він визнаний достойним і надалі звершувати архієрейське служіння. Тому так зване «Судове діяння» Архієрейського Собору РПЦ від 11 червня 1992 р. має визнаватися нічим іншим, як результатом «пристрасної волі» ієрархів РПЦ , які вирішили покарати митрополита Філарета за його прагнення автокефалії Української Церкви, додержання рішень Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію, канонічних правил та Статуту УПЦ, що виявилося у тому, що він не подав у відставку з посади Предстоятеля.
Якщо на Архієрейському Соборі РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р. виявилося, що митрополит Філарет «веде аморальний спосіб життя, що у нього є жінка і діти, що він тиранить єпископат і кліриків, що він примушує їх, проти їхньої волі, виступати за автокефалію Української Православної Церкви» тощо, чому Собор не розпочав тоді ж слідства у цій справі, не призначив слідчої комісії, не зайнявся збиранням свідчень і документів тощо, а зробив усе можливе, щоб витягнути з владики Філарета обіцянку «добровільно» піти на спокій?
Чому Собор, на якому митрополит Філарет був присутній, висловив йому подяку за багаторічні архіпастирські труди на Київській кафедрі і благословив на єпископське служіння на іншій кафедрі УПЦ, а Собор 11 червня того ж року, на якому владики Філарета не було, виніс рішення позбавити його сану? Мабуть, соромно було дивитися в очі довголітньому співслужителю, члену Священного Синоду і кандидату на Московський патріарший престол. Або керівники Собору боялися, що, коли справа дійде до справжнього суду, то митрополит Філарет зможе в ньому перемогти.
А що сталося з совістю українського єпископату? Як єпископи могли однією і тією ж рукою в листопаді 1991 року підписувати Діяння Помісного Собору Української Православної Церкви, де, зокрема, осуджувалися наклепи на Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета, а в травні наступного року в Харкові підписати постанови лжесобору, в яких вони «висловлювали сумнів щодо його моральної чистоти», незаконно звільнили його з посади Предстоятеля і почислили за штат із забороною у священнослужінні? Саме тому ці єпископи зібралися таємно і подалі від свого Предстоятеля, в Харкові, – бо не наважувалися брехати йому в очі.
Архієрейський Собор РПЦ звинувачує митрополита Філарета в тому, що він нібито порушив 27-ме Апостольське правило: «Наказуємо: єпископа, чи пресвітера, чи диякона, котрий б’є вірних, що згрішають, або невірних, котрі (його) ображають, та через це хоче (їх) настрашити, – вивергати зі священного чину». Жодних доказів фізичного насильства з боку митрополита Філарета не надано. Разом з тим, звинувачення у «зверхньому ставленні» до підлеглих можна закинути будь-якому керівнику. Особливо такі звинувачення полюбляють ті, кого керівник викриває у якихось неправедних діях. У «Апеляції до Глав Помісних Церков» митрополит Філарет свідчить: «Насамперед, я нікого не бив, а напучення і вимоги до архієреїв і кліриків виконувати церковну дисципліну вважав своїм церковним обов’язком. Ці вимоги деякі архієреї і клірики, які морально опустилися, розцінили як зарозумілість, диктат і шантаж».
Щодо наступного звинувачення, то в «Апеляції» сказано: «Можна підвести під 3-тє правило І Вселенського Собору перебування в моєму домі жінок. Однак мені не зрозуміло, чому ті, що засуджують мене за це, в тому числі і Патріарх Алексій ІІ, не застосовують це правило до себе. У моїх суддів також перебувають жінки у їхніх домах. За складних умов існування Церкви в нашій країні при комуністичному режимі Патріарх Алексій ІІ та інші архієреї дозволяють собі мати жінок у своїх домах, а мене за це засуджують. Вважаю, що Собор у цьому відношенні повинен бути справедливим і праведним».
«Я вас запитую: що забороняє канон? – заявляв митрополит Філарет на Архієрейському Соборі в квітні 1992 р. – Канон забороняє не саме проживання жінки в домі архієрея, а забороняє гріх. Блуд, співжиття – от що забороняє канон. Я допомагав близькій мені людині, яку через тяжку хворобу покинув чоловік, та її прийомним дітям. Я знав, що мене поливатимуть брудом, але не міг вчинити інакше. Ви дорікаєте, що в мене буцімто є діти. Я кажу вам: то не мої діти, то діти моєї сестри. То її прийомні діти. Про це у Москві знали й раніше – і Патріарх, і члени Синоду. Я допоміг бідній і хворій людині та її дітям».
Євгенія Петрівна Родіонова добру половину свого життя хворіла. Ще досить молодою вона була прикута до ліжка через важку форму ревматизму. Її видужання можна назвати чудом зцілення, оскільки ніяких надій на довге життя вона не покладала. З вдячності Милосердному Богу за таку милість до неї виховала трьох дітей з дитячих будинків (Любов була взята з Ялтинського дитбудинку, Андрій і Віра – зі Свердловського). 20 жовтня 1997 року її не стало. Тому вважати її колишнє перебування у домі митрополита Філарета підставою для розколу в Українській Церкві – повністю безглуздо. Особливо враховуючи той факт, що окремі архієреї УПЦ МП, які найбільш палко звинувачують митрополита Філарета, самі віддані протиприродним аморальним гріхам . Імена та аморальні вчинки цих осіб добре відомі і в УПЦ МП, і в Київському Патріархаті.
– Клятвопорушення
Архієрейський Собор РПЦ 11 червня 1992 року «осуджує» митрополита Філарета, як клятвопорушника. Його «клятвопорушення» виявилося в невиконанні неканонічної обіцянки, даної на попередньому Архієрейському Соборі РПЦ, піти з посади Предстоятеля Української Православної Церкви. Чи можна таку дію митрополита Філарета вважати порушенням клятви? Доказів того, що митрополит Філарет давав на соборі саме клятву, не існує.
Отже, 2 квітня 1992 року Архієрейським Собором РПЦ видана постанова, в якій є такий пункт: «Архієрейський Собор взяв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського і всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архієрейському Соборі Української Православної Церкви про звільнення його від обов’язків Предстоятеля УПЦ». Ні про які клятви або згоду з безпідставною «критикою» постанова Собору не згадує й словом.
Та сама дія митрополита Філарета, але вже 7 травня того ж року, в журналі № 34 розширеного засідання Священного Синоду РПЦ відображена вже таким чином: «Митрополит Філарет погодився з критикою , яка пролунала на його адресу, і перед хрестом та Євангелієм дав архіпастирське слово , що він скличе в Києві Архієрейський Собор УПЦ, на якому подасть прохання про свою відставку з посади Предстоятеля». За місяць «заява» перетворилася на «архіпастирське слово». Ще й додано, видаючи бажане за дійсне, що буцімто владика Філарет «погодився з критикою», чого насправді не було.
За 20 днів, 27 травня, у «Зверненні Архиєрейського Собору (тобто самочинного харківського збіговиська) Української Православної Церкви до духовенства та віруючих України» сказано: «Він (тобто владика Філарет) визнав свою вину , та ради миру церковного і благополуччя Української Церкви двічі дав архієрейську клятву перед хрестом і Євангелієм скликати у Києві Собор українських єпископів і подати прохання про звільнення».
Таким чином, менш ніж за два місяці одні й ті самі дії митрополита Філарета у документах Московського Патріархату отримали зовсім різну кваліфікацію. Зважаючи на те, що постанова Архієрейського Собору РПЦ від 4 квітня 1992 року, в якій вчинок митрополита Філарета класифікується як «заява», найближча за часом до самих подій Собору та підписана особисто митрополитом Філаретом, як членом президії Собору, з необхідністю дійдемо висновку, що ніякої клятви піти з посади Предстоятеля УПЦ митрополит Філарет не давав і з критикою на свою адресу не погоджувався.
Самого факту клятви і не могло статися. У авторитетному канонічному збірнику, «Алфавітній Синтагмі» ієромонаха Матфея Властаря, наводиться такий закон: «Єпископам та клірикам до читців – клястися зовсім заборонено: для них клятва замінюється письмовим свідченням ». Тож і митрополит Філарет не міг поклястися на Архієрейському Соборі не тільки в тому, що піде з посади Предстоятеля Української Православної Церкви, а й в будь-чому іншому.
Чи можна розглядати зроблену з примусу заяву як аналог клятви? З аналізу всієї глави 32 літери «E» «Синтагми» можемо зробити висновок, що існує істотна різниця між власне клятвою та обіцянкою, даною навіть за наявності Чесного Хреста і Євангелія. Ознакою власне клятви є предмет або особа, якою клянуться. Це може бути Господь Бог, цар, власне життя чи спасіння, тощо. Якщо ж немає предмета клятви, то немає й самої клятви . Чим же «клявся» митрополит Філарет? Документи РПЦ не дають відповіді на це питання.
Чи була митрополитом Філаретом подана письмова заява, котра є аналогом клятви для кліриків? Ні, такої заяви не було, бо інакше вона була б прикладена до звинувачувальних документів, що у великій кількості розповсюджувалися керівними органами РПЦ.
Митрополит Філарет ніяких клятв і письмових обіцянок піти на спокій не давав – і все ж його незаконно засудили за «клятвопорушення». Але справжнім клятвопорушенням є те, що український єпископат фактично відмовився від своїх підписів під постановами Помісного Собору УПЦ, а єпископат РПЦ прийняв дві взаємовиключні ухвали, між якими не минуло й 2,5 місяців: 2 квітня – митрополиту Філарету «винести подяку і благословити», а 11 червня його ж «позбавити сану».
Різницю ж між усними та письмовими заявами можемо побачити з історичних прикладів. Під час суперечок щодо законності засудження святителя Іоана Золотоустого Собором у Дубі, його противники як аргументи наводили правила аріанського Антиохійського Собору, спрямовані проти святого Афанасія Великого. Щоб припинити суперечку, прихильник Золотоустого єпископ Ельпідій запропонував імператорові: «Нехай Антиох, Акакій та інші письмово заявлять, що вони поділяють віровчення того Собору, постанови якого вони схвалюють, тоді я визнаю себе переможеним, і суперечка буде вирішена». Названі єпископи щось пробурмотіли на знак своєї згоди, яку обіцяли наступного дня оформити письмовою заявою. Але імператор Аркадій так ніколи й не побачив ані заяви, ані підпису котрогось з них.
Іншим прикладом є випадок, який стався під час Великого Московського Собору 1666-67 років, на якому судили Патріарха Никона. На судовому засіданні він заявив: «Грецькі правила непрямі, друкували їх єретики». На це східні Патріархи відповіли: «Напиши та підпиши своєю рукою, що наша Книга правил єретична, і правила у ній непрямі, і вкажи, що саме у цій книзі єретичного». Никон ніякої єресі в тих правилах не вказав і власноручного свідчення про те не дав. Таким чином, «клятвопорушення» – неіснуюча провина митрополита Філарета, вигадана архієреями Московського Патріархату.
Наступне обвинувачення засноване на 28-му Апостольському правилі, яке говорить про тих кліриків, які «праведно за явні провини вивержені». Якщо вони «насміляться торкнутися служіння, що колись було їм доручене, – такі нехай зовсім відсічуться від Церкви». Митрополит Філарет не порушував цього правила, бо ніколи не був вивержений з сану «праведно і за явні провини». Також слід вказати на відсутність у формулюванні обвинувачення проти Предстоятеля УПЦ елементарної логіки: в ньому наведене правило, яке передбачає покарання вже вивержених з сану кліриків, тоді як саме «Судове діяння» і було призначене для «позбавлення сану» митрополита Філарета.
– Розкол
Останній пункт обвинувачення стосується нібито порушення митрополитом Філаретом 15-го правила Константинопольського Двократного Собору: «Якщо який пресвітер, або єпископ, або митрополит, наважиться відступити від спілкування зі своїм Патріархом, і не буде підносити його імені, за визначеним і встановленим чином, у божественному тайнодійстві, але раніше соборного оголошення і довершеного осудження його, вчинить розкол: такому святий Собор визначає бути зовсім відчуженому від усякого священства, якщо тільки буде доведене це його беззаконня». Так зване «Судове діяння» не наводить доказів того, що до 11 червня 1992 р. митрополит Філарет припинив поминати ім’я Патріарха Алексія ІІ за богослужінням.
Сам же звинувачений в «Апеляції» твердить зовсім протилежне: « Я підносив ім’я Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія за богослужінням до неправедного засудження мене Московським Архієрейським Собором 11 червня ц. р. та не вчиняв розколу ... Винуватцями нового розколу у православ’ї в Україні є учасники так званого Харківського Собору. Деякі з них (наприклад, єпископ Чернівецький Онуфрій, єпископ Тернопільський Сергій, єпископ Донецький Аліпій) припинили поминання за богослужінням імені свого Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Філарета, ще до незаконного обрання Предстоятелем УПЦ митрополита Володимира. Таким чином, не я, а так званий Харківський Собор вчинив новий розкол в Україні».
Отже, жодне зі звинувачень на адресу митрополита Філарета, за які він так званим «Судовим діянням» Архієрейського Собору РПЦ 11 червня 1992 р. був «позбавлений сану», не доведене. Саме рішення Собору приймалося не за належною процедурою, за відсутності обвинуваченого, який навіть не був повідомлений про цю подію. Свідок засідання цього Собору Євген Кормаров говорить: «[Квітневий] Собор був такий цікавий, живий, на ньому щось живе і реальне відбувалося, відчувалося, що дійсно вирішувалася якась реальна доля Церкви. Я сидів там, і ні їсти, ні пити не хотілося. Ми сиділи до півночі та відчували, що це дійсно історія. На наступному Соборі все було зрежисовано в дусі [митрополита] Кирила. Настільки пересушено, і всі прийшли такі, знаєте, кислі, все було із заздалегідь відомим результатом, всім нудно, нецікаво. Гірше, ніж партійний з’їзд КПРС. Хтось встав, мляво пробовкав чергові слова. Проголосували одноголосно, і все. Нудно, нецікаво. І вони хотіли цьому надати якусь помпезність, значимість, але цього не вийшло. Всім усе зрозуміло. І розчарування».
6. Апеляція митрополита Філарета до Предстоятелів Помісних Церков
Відразу ж після несправедливого вироку, винесеного московськими архієреями, владика Філарет подав «Апеляцію Митрополита Київського і всієї України Філарета до Святійших Православних Патріархів та всіх Глав Помісних Православних Церков». За канонами судочинства жоден вирок не може вступити в дію до того часу, поки не буде розглянуто апеляцію на нього. Апеляція митрополита Філарета досі перебуває в стані розгляду, бо відповідей на неї з боку Глав Помісних Православних Церков не надходило.
Представники Московського Патріархату намагаються підмінити канонічний розгляд справи митрополита Філарета якимись вітальними телеграмами Предстоятелів чи представників інших Помісних Церков на адресу митрополита Володимира (Сабодана), або їхніми висловлюваннями в інтерв’ю під час якихось святкових заходів. Але з точки зору канонічного права все це є приватними думками окремих осіб, висловленими без урахування всіх обставин справи . Безумно і нечестиво видавати такі думки та заяви за думку Вселенського Православ’я. Від імені кожної Помісної Церкви має право говорити тільки Предстоятель або належний Собор, а висловлена ними думка має бути канонічно обґрунтована . Якщо ж думки навіть Предстоятелів або Соборів канонічно не обґрунтовані, – вони не можуть мати вирішального значення.
7. Суд над святителем Афанасієм Олександрійським
Не тільки в наш час з’являються антиканонічні рішення Архієрейських Соборів. Від неправедного судочинства страждали захисники істини ще у Стародавній Церкві. З історії Церкви відомо, що першим етапом боротьби за ствердження авторитету Нікейського І Вселенського Собору і його Символу віри була боротьба аріан зі святителем Афанасієм, Патріархом Олександрійським. За свідченням історика А. В. Карташева: «Вороги Афанасія добре знали, що за життя Константина важко було добиватися прямої відміни нікейської віри, а тому почали свою протинікейську і проаріанську боротьбу проти осіб – захисників Нікеї, з яких першим був Афанасій, використовуючи найбільш безцеремонні та наклепницькі прийоми».
Вороги святителя Афанасія висували проти нього найбезглуздіші звинувачення. Так, вони говорили, що святитель самочинно ввів новий податок в Олександрії. Єпископ Мемфіський Іоан Аркаф скаржився в столицю на надмірну вимогливість Афанасія. Святителя звинувачували в тому, що нібито з його відома пресвітер Макарій вирвав з рук розкольницького пресвітера Ісхіри чашу і розбив її.
Ісхіра, на прохання св. Афанасія, дав для влади письмову заяву, в якій повідомляв, що ніякого нападу на нього не було, а коли до нього приходив пресвітер Макарій, то він взагалі лежав хворий. Щоб оббрехати Афанасія в очах імператора, його звинувачували у зраді, мовляв, він посилав золото заколотнику Філумену.
Святителя звинувачували навіть у тому, що він убив єпископа Арсенія, а його відрубану руку зберігав для чаклунства. Щоб не допустити перевірки цього твердження, вороги святого навіть сховали Арсенія а одному з монастирів. Люди Афанасія знайшли Арсенія, і той письмово просив у нього вибачення.
Результатом наклепницької кампанії стало те, що у 335 році в Тирі зібрався, з нагоди освячення новозбудованого єрусалимського храму Воскресіння Христового, Собор, на якому було поставлене питання про суд над Афанасієм. Знову підняли питання про розбиту чашу і про єпископа Арсенія. Святитель привіз «убитого» Арсенія з собою і показав його учасникам Собору живого й з двома руками. Противники Афанасія пояснили свою брехню тим, що вірний святителю єпископ Плусіан нібито спалив дім Арсенія, засадив його в карцер і там катував. Арсеній утік через вікно і переховувався, а тому його прибічники вирішили, що Арсенія вбито.
Члени Собору, викриті у брехні, зі штучним пафосом кричали на Афанасія: «Мучитель! Чаклун! Недостойний бути єпископом!» Слуги вивели Афанасія із зали. Святителю стало зрозуміло, що його особиста доля тримається на волосині, а тому він вирішив утекти.
На засіданні Собору вирішили підтвердити звинувачення, які похитнулися після спростувань святого Афанасія, і для цього послали в Єгипет комісію для перевірки. Цю комісію спеціально було набрано з ворогів Афанасія. Нікого з його прибічників в неї не допустили, як не включили до неї і нікого з кліру Афанасія. Робота комісії закінчилася таємно і швидко. За великий хабар чиновник олександрійської префектури написав потрібний звіт.
«Афанасій, – пише Карташев, – не був настільки наївним, щоб пасивно видати себе в руки ворогів. Вигнаний з засідання Собору, він негайно зник». Тирський Собор заочно скинув Афанасія й заборонив йому в’їзд у Єгипет. Єпископам наказувалося розірвати з Афанасієм будь-яке спілкування. Сама його втеча ставилася йому в провину й оголошувалася доказом його вини.
З відчуттям «виконаного обов’язку» члени Собору поїхали до Єрусалима, де соборно освятили храм Христового Воскресіння, збудований імператором Константином. Звідси вони листом поінформували імператора, що завдяки діянням Собору було досягнуто церковного миру і єдності. «І якою малою ціною! Варто прибрати одну невгодну людину, і ось вся Церква – єдина!» – наводить думку членів Собору Карташев у своїй праці «Вселенські Собори». Ті самі думки зараз розповсюджують прихильники Московського Патріархату щодо Патріарха Філарета і так званого «Харківського Собору».
Імператор заслав Афанасія на Захід – в м. Трир. Преподобний Антоній Великий писав імператору Константину листи на захист неправдиво засудженого святителя, на що імператор відповідав, що «не може бути, щоб такий численний Собор єпископів, освічених і мудрих, міг засудити невинного. Просто Афанасій людина горда, безцеремонна, сварлива».
«Коли наш мудрий Філарет [Дроздов, Митрополит Московський] одному світському співрозмовнику, що відкидав правоту якогось судового вироку, зауважив: «Суд не помиляється», той заперечив: «Владико, Ви забули про суд над Ісусом Христом». Святитель Філарет зітхнув і покаянно зізнався: «В цю хвилину мене Господь забув…» («Вселенські Собори»).
Можна заперечити, що святого Афанасія гнали єретики, тому суди над Афанасієм Великим і митрополитом Філаретом не порівнювані. Можливо й так, але прийоми «судочинства» у єретиків-аріан та в РПЦ в ХХ ст. дуже подібні. І цей неправедний суд над святителем Афанасієм визнавав навіть рівноапостольний імператор Константин.
8. Суд над святителем Іоанном Золотоустим
Щоб спростувати можливі заперечення, подивимося на інший судовий процес – православних єпископів над святителем Іоаном Золотоустим.
Прибувши 381 року в Константинополь, святитель Іоан відразу ж здивував народ своїми проповідями. Для народу особливо дивним було почути з уст Константинопольського архиєпископа звинувачення на адресу «сильних світу цього», бо до Іоана цього ніколи не було.
Попередник святителя, Нектарій, хоч і був Патріархом, залишався світською людиною, а тому не дуже переймався дисципліною кліриків. Святитель Іоан почав накладати на порушників канонічні заборони. Такі дії нового Предстоятеля відразу ж спричинили збільшення табору його ворогів. Особливо незадоволеною ним була імператриця Євдоксія.
Одного разу єпископи Ефеської Митрополії викликали святителя Іоана Золотоустого як єпископа столиці, Нового Рима, до себе для того, щоб він, як третейський суддя, вирішив їхню суперечку. Єпископи звинувачували Ефеського митрополита Антонія у багатьох неправильних хіротоніях. Святитель Іоан, розібравшись у цій справі, скинув митрополита Антонія і ще 13 неправильно поставлених єпископів.
Такі дії святителя за межами своєї єпархії викликали ревниву реакцію Олександрійського Патріарха Феофіла. Він не міг примиритися з підвищенням авторитету столичної Константинопольської кафедри, бо це було ніби приниженням його власної кафедри – Олександрійської. А тому Феофіл був радий будь-якому приводу, щоб вгамувати ще одного константинопольського «вискочку». Цим скористалися противники Золотоустого у самому Константинополі.
З константинопольських кліриків боротьбі з Золотоустим присвятив себе вигнаний з кліру за вбивство диякон Іоан. Незадоволені святителем звинувачували його в тому, що він ставив єпископів, навіть по 4 за раз, ні з ким не радячись; в диякони поставляв навіть поза чином Літургії, а дияконисі Олімпіаді надав право на власний розсуд провадити благочинну діяльність.
За згодою імператора було зібрано Собор у Дубі, у передмісті Константинополя. На цьому Соборі більшість складали явні вороги Іоана. Святитель поставив умовою своєї присутності на Соборі видалення з нього його особистих ворогів: Патріарха Феофіла, Акакія Берейського, Антиоха Птолемаїдського, і Северіана Гавальського як таких, що не можуть бути об’єктивними суддями в його справі. Завданням головуючого – Патріарха Феофіла – було не неупереджене судочинство, а скинення святителя Іоана Золотоустого з кафедри, а тому вказані особи залишилися в складі Собору. Золотоустий відмовився з’являтися на засідання, і тому його судили заочно.
На основі безглуздих звинувачень, а ще більшою мірою на основі того, що святитель Іоан не з’явився на судилище, його було засуджено і позбавлено сану. Того ж дня постанови псевдособору були підписані імператором і оголошені кліру Константинопольської Церкви. Для того, щоб підбурити імператора, Іоана, за його викривальні промови, звинувачують ще й у кримінальному злочині – «ображанні величності».
Золотоустого було таємно вивезено з Константинополя, але народ підняв бунт і вимагав його повернення. Імператриця Євдоксія, яка була запеклим ворогом святителя, злякалась і в листі просила його повернутися. Народ радісно зустрів свого архіпастиря.
Уряд розіслав запрошення на новий Собор, який мав вирішити питання про законність Собору у Дубі. На цьому Соборі його члени не дійшли згоди, але політична влада «підрахувала голоси» за рішення, яке засудило святого Іоана Золотоустого. Святителя, який не визнавав рішення ні Собору у Дубі, ні цього останнього , фактично тримали від домашнім арештом. Коли ж імператриця все таки наважилася заслати його в «невідомі народові області», в Константинополі знову піднявся бунт. Святителя таємно вивезли з міста і повезли через Малу Азію до місця заслання. Там, де провозили опального архієпископа Константинопольського, єпископи ховалися, бо боялися, що їх запідозрять у співчутті чи повазі до нього. Вони навіть не надали йому елементарної допомоги.
У 407 році біля поселення Комани (в сучасній Грузії) святитель Іоанн Золотоустий помер. Його останні слова були: «Слава Богу за все!»
Блаженний Ієронім, на догоду Патріарху Феофілу, писав про Іоанна Золотоустого як про «нечестивого, розбійника, святотатця, Іуду і сатану, якого не може належно покарати навіть саме пекло». А святитель Кирил Олександрійський, племінник Феофіла, у відповідь на прохання скасувати засудження Іоанна, писав: «Зарахувати скинутого Іоанна в єпископи – це все одно, що Іуду помістити серед апостолів». Так писали про святителя деякі його сучасники, які згодом стали святими. Пізніше вони змінили свою думку, але така оцінка святого Іоана була, і тому потрібно пам’ятати, що безпомилковим і безгрішним є тільки Господь Бог.
