Час обирати!

“Канонічна” Церква, “ядерний щит” і газові труби. Здавалося, що може бути між ними спільного? Якщо ви не знаєте відповіді на це питання – тоді ви далекі від розуміння імперського духу сучасної Росії. Бо нещодавно на прес-конференції у Кремлі Президент РФ Володимир Путін “органічно поєднав” ядерну зброю і Російську Церкву, назвавши їх двома складовими безпеки Росії. А російський “Газпром” за підсумками минулого року став одним з лауреатів премії міжнародного “Фонду єдності православних народів”. Цієї нагороди він удостоївся за “укріплення єдності православних народів”.
Дійсно – чим ще можна так міцно закріпити єдність між одновірними народами, як не газовим шантажем? Минулого року методика “укріплення єдності” була випробувана на Україні, Грузії та Молдові, цього року її відчула на собі Білорусь. Воістину – діяння, достойні нагород. Бо вони краще, ніж будь-які статті й виступи, відкривають людям очі на справжню сутність російського неоімперіалізму.
Скільки Президент Лукашенко не клявся у вірності непорушній дружбі між білоруським і російським народами, скільки не проголошував лозунгів про необхідність тісної інтеграції Білорусі з Росією – все це виявилося марним. Не зважаючи на всі минулі заслуги, за відмову зректися державної незалежності Білорусі російські ЗМІ затаврували Лукашенка всіма можливими способами. Бо новітній імперії потрібні не союзники, а раби.
Долю білоруського Президента ризикують повторити й ієрархи УПЦ Московського Патріархату, яких представники власної “православної громадськості” почали називати зрадниками та погрожувати їм вигнанням з кафедр. Що ж сталося?
У листопаді минулого року Синод УПЦ МП прийняв звернення, в якому, серед сумбурних нападок на Київський Патріархат і Президента Ющенка, якимось дивом затесалася фраза про те, що ця конфесія у віддаленій перспективі бачить себе, все ж таки, Помісною і автокефальною Церквою. Цього було достатньо, щоб під час різдвяних свят у храмах УПЦ МП почали розповсюджуватися анонімні листівки, спрямовані проти згаданого звернення і самого митрополита Володимира (Сабодана). У цих листівках членів Синоду УПЦ МП звинувачують у зраді православ’ю, бажанні розколоти Російську Церкву, а митрополита Володимира – ще й у тому, що він хоче стати Патріархом Української Церкви. Дивно, як ще не згадали про те, що нинішній керівник УПЦ МП був одним з кандидатів на московський Патріарший престол. Яка чудова можливість приписати і йому “нереалізовані патріарші амбіції”! Але, можливо, все попереду...
Далі – більше. У Москві пройшли “хресні ходи протесту” проти “відриву УПЦ від Московського Патріархату”. Під час зібрання архієреїв УПЦ МП 24 січня 2007 р. їх пікетували представники “обуреної громадськості”, які вимагали від ієрархів навіть у думках не мати мрії про якусь там автокефалію. Що, до речі, не дуже переконало ієрархів УПЦ МП. Бо, за наявними відомостями, лише 14 з 44 архієреїв УПЦ Московського Патріархату заявляють про повну неприйнятність самої ідеї Помісної Української Церкви. Інші ж, так чи інакше, розуміють, що автокефалія Української Церкви – неминуча.
У відповідь на таку нелояльність російські неоімперіалісти через холопів-кауровців заголосили: “Всі на боротьбу проти канонічної автокефалії УПЦ! У прихильників автокефалії земля повинна горіти під ногами!” Від слів – до діла. Першим серед “виявлених і затаврованих автокефалістів” опинився митрополит Луганський УПЦ МП Іоанікій (Кобзєв). Посипалися звинувачення і на адресу архієпископа Львівського Августина. Зазвучали розмови про те, що в рядах архієреїв УПЦ МП є “зрадники”, які ведуть переговори з Київським Патріархатом про утворення єдиної Помісної Церкви. Поволі підозрами обплутується ім’я й самого митрополита Володимира, бо він, на відміну від “харизматичного лідера” каурівців митрополита Агафангела, при згадуванні про автокефалію УПЦ МП не впадає у “священний гнів”.
Можливо і не потрібно було б звертати увагу на те, що витворяє кучка маргіналів, якби за їхніми діями не стояли владоможці з кремлівських кабінетів. Саме там знаходяться ідейні натхненники та фінансові донори всіляких псевдо-церковних союзів-братств. І метою їхньої діяльності є зовсім не благо Православної Церкви. Ці діячі готові все принести у жертву своєму головному ідолу – “єдиній і неподільній” російській неоімперії. А кожного, хто з ними не згідний, вони готові розтоптати та змішати із гряззю – не зважаючи ні на які попередні заслуги й запевнення у любові до Москви. Бо імперії потрібні не союзники чи друзі, а раби.
Для новітніх російських імперіалістів газова труба, ядерна ракета та православний храм є лише набором інструментів у боротьбі за відновлення статусу світової наддержави. І якщо їхні прагнення можна зрозуміти, то зрозуміти тих українських архієреїв та священиків Московського Патріархату, які миряться зі статусом гвинтиків у російській імперській машині, важко. Можливо вони сподіваються на те, що за вірну службу Москва їх чимось винагородить? Але ці сподівання – марні. Колись так само думали численні гетьмани, які наввипередки бігли у Московію виторгувати собі булаву. Скільки їх, вірних слуг Москви, закінчило своє життя у сибірському засланні або під сокирою ката. Лаврська могила Кочубея та Іскри, страчених за наказом Петра І – мовчазне нагадування українським москвофілам про “царську нагороду за вірність”.
Щоб розірвати рабські ланцюги, особливо золоті, потрібна мужність й сила волі. Простіше залишати все як є й коритися плину долі. Але вдячність нащадків і добру пам’ять по собі лишить тільки той, хто знайде у собі мужність перестати бути слугою невдячного господаря. Зараз архієреї УПЦ МП опинилися на роздоріжжі: Москва чи Київ, Росія чи Україна? Нехай Господь допоможе їм зробити вірний вибір.

архімандрит Євстратій, прес-секретар Київської Патріархії

Джерело: Українське Православ'я.