Преподобний Іоан Ліствичник.
4-а Неділя Великого Посту

Ми сьогодні творимо пам'ять святого Іоанна Ліствичника: святий Іван Ліствичник так названий тому, що він залишив духовне керівництво – “Ліствицю” сходження від землі на Небо, з глибин гріха до вершин Божої любові та з'єднання з Ним.
І ось на першому ступені цього сходження святий Іоан нам каже: Не за те, браття, будемо ми засуджені на вічному суді, що не чинили ми чудес, що не богословствували, але за те будемо засуджені, що не плакали над гріхами своїми...
Ось де починається наше спасіння чи зав'язується вузол нашої смерті. Ми багато про що плачемо: плачемо про втрати свої, плачемо про образи, які нам завдають люди, плачемо ми про хворобу, плачемо про різне, різноманітне горе, яке зустрічається нам протягом життя; і ми не бачимо, що хвороба, і горе, і страждання, і втрата – всі вони можуть бути чистими та можуть бути тою ланкою, яка з'єднує нас і із Богом, і з людьми.
Але одне ми забуваємо: забуваємо, що є гріх у нашому житті, робимося до нього нечутливими, забуваємо його легко, тужимо за ним мало. А разом з тим, це єдине нещастя людського життя. Решта може бути чистою– гріх темний; гріх осквернює, гріх вбиває людину, і не тільки її одну, і навіть не лише його спільників у гріху – вбиває він людські та божественні стосунки... Який би ми не вчинили гріх, перше, чого ми шукаємо, чого ми хочемо, це закритися від Бога: Як би Бог цього не знав! Як би Він цього не помітив, як би це забув!
І коли ми говоримо: “Як би Він це пробачив”, ми так часто говоримо це не з глибини скорботи, що роздирає душу, про те, що ми розірвали стосунки любові і віри, і дружби, а тому, що трапилося щось, від чого нам страшно робиться, від чого холодіє душа, бо коли ми станемо перед Богом, нам буде соромно і боязко...
І гріх нас відокремлює від людей. Про своє горе, про втрату, про нещастя можна сказати, можна поділитися ними з ближнім, можна отримати від ближнього підтримку, можна отримати силу від взаємної довіри, від того, що ми ділимо один з одним цей жах землі. Але гріх нас від людини відокремлює; він відокремлює нас від тих, перед якими було б соромно; він відокремлює нас від тих, які були спільниками наших гріхів, тому що вони нам – живе та болісне нагадування; і тому, що ми знаємо, що ми не тільки за себе, але й один за одного відповімо на невблаганному суді правди та любові Господньої.
І ось гріх вбиває все у житті – і найменше ми відчуваємо його як смерть. Плачемо ми про все, нарікаємо на все, журимося за все, крім як про те, що живцем помираємо, що поступово навколо нас утворюється непрохідна коло відчуженості і від грішника, і від праведника, і від Бога, що ця коло не може розімкнутись навіть любов'ю інших, бо нам тим соромніше і страшніше, чим більше нас люблять... Ось чому в саму основу нашого спасіння, нашого покаяння Іоан Ліствичник ставить заклик до того, щоб ми плакали про свої гріхи.
Чому плакали? Ми знаємо зі свого досвіду, що тільки тоді ми можемо заплакати, коли горе, чи радість, чи сором, чи жах пронижуть душу, як спис, що тільки коли доходить наше страждання до краю, вириваються з нас сльози... До цього буває каяття - і з цього треба почати: жахнутися про те, що ми могли так вчинити, що ми могли бути такими; а потім прийде і покаяння, тобто той рішучий, нещадний до себе оберт душі, який ставить нас віч-на-віч перед Богом, приводить нас до Його ніг, вчить нас просити зцілення, очищення, милости, прощення – і не собі тільки, а й жертвам нашої гріховності.
І потім, коли свідомість наша доходить до такої гостроти та глибини, що нам уже нестерпна відчуженість від Бога, свідомість скоєного нами духовного злочину вбивства себе та іншого – тільки тоді можуть з наших очей вирватися сльози, що очищають. Поки ми не вміємо плакати про свої гріхи, ми можемо з упевненістю сказати, що ми їх ще не усвідомили, що ми ще нечуйні, що ми ще холодні, що ми ще у гріху.
І ось гріх вбиває; він убиває нашу душу, роблячи її нечуйною і черствою, він вбиває стосунки наші з Богом і з людьми; він вбиває совість нашу і життя в інших, він вбиває Христа на Хресті... Минулого тижня ми поклонялися Хресту, через короткий час ми споглядатимемо страсті Господні – ось що робить гріх: він вбиває. І завжди невинного, завжди в жертву собі бере того, хто не заслужив цього страждання, цього приниження, цього болю...
Подумайте, кожен, про своє життя, про кожний гріх, вдумайтеся суворо та нещадно; і принесіть Богові спочатку каяття, потім - істинне, все зростаюче покаяння, поки не прорветься з серця потік сліз і ми не зможемо сказати: "Каюся, Господи, воістину!" – і в цих сльозах не обмиємося від своїх гріхів. Амінь.