21.12 - вшановуємо пам'ять святителя Петра, митрополита Київського і всієї Русі

21.12 - вшановуємо пам'ять святителя Петра, митрополита Київського і всієї Русі

Святитель Петро, митрополит Київський і всієї Русі прославлений Православною церквою серед угодників Божих як син галицько-волинської землі. Своїм походженням, святительськими подвигами і діяльністю він став величним свідком православної віри на західноукраїнських землях, уособленням нерозривних зв’язків галицько-волинського народу з іншими народами.

Про місце народження і сім’ю святителя збереглося мало достовірних фактів. Зате є різні припущення, одне з яких подає у своїй монографії «Великий син Галича» І. Гумецький. Святитель Петро народився в Прикарпатській Галичині в XIII ст. під час князювання Данила Галицького (1201-1264). Дослідник історії В. Р. Ваврик висловлює інше припущення, що Петро Ратенський народився в селі Верхраті Рава-Руського округу, був сином тамтешнього селянина Федора, дуже здібним і обдарованим. У місцевого дяка навчився читати, писати і знав церковні служби напам’ять. На 13-му році життя юнак постригся в монахи. Посвятивши життя посту, молитві та праці, скромний аскет знайшов собі затишне місце в лісі на березі річки Рати, що протікала по території Галицько-Волинського князівства. Звідси і пішло його прізвище «Ратенський».

Професор Є. Є. Голубинський припускає, що митрополит Петро міг народитися в заможних батьків у Львові або Белзі. Але незважаючи на розбіжності про місце його народження, усі дослідники сходяться на тому, що чернечий подвиг він проводив на березі річки Рати в околицях села Двірці в Спасо-Преображенському монастирі, тому й зветься «Ратенський».

Житіє митрополита Петра потім описав його наступник, відомий церковний діяч, митрополит Кипріан. За його відомостями дванадцятилітній Петро попав у монастир біля Белза, де виявив високі чесноти чернечого послуху й побожності. Там він навчився іконописанню «і став іконописцем дивним», малюючи ікони Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, пророків й апостолів, мучеників і святих.

Через кілька років після постригу Петро удостоївся сану диякона, а потім і пресвітера.

Молодий подвижник відчув нагальну потребу у відлюдницькій самоті. За благословенням свого ігумена він відходить у затишні ліси біля р. Рати і там «сотворив» свій монастир — ставить церкву Святого Спаса, куди пізніше до нього прибувають учні й селяться з ним. Так святитель Петро стає ігуменом Ратенського монастиря.

Частина сучасного села Двірці, яка розташована на місці колишнього монастиря, де й стоїть теперішня парафіяльна Спас-Преображенська церква, називається Спаською. Ліс на правому березі р. Рати називається Петровим лісом. Тут, за легендою, була келія святителя. Збереглися й інші пам’ятні місця — Петрів кут, Петрова долина, Петрова поляна.

Відгомін про доброчинне життя подвижника з його братією скоро розійшовся по всій галицько-волинській землі й дійшов до князя Юрія Львовича (1301-1315). Коли в 1301 р. митрополит Київський Максим відвідав західні єпархії Києво-Руської церкви, до нього за благословенням прийшов ігумен Петро й подарував митрополитові ікону Пресвятої Богородиці свого письма. Так тривало життя святого Петра до кончини митрополита Максима.

Після смерті митрополита Київського і всієї Русі Максима в 1305 р. Михайло Ярославич, великий князь тверський, бажав посадити на митрополичу кафедру свого кандидата ігумена Геронтія, який, у свою чергу, наважився обманом здобути сан святителя Русі. Це було порушенням старої традиції, бо з часу прийняття християнства на Русі існувала тільки одна руська митрополія в Києві.

Цим свавільним кроком галицького князя Юрія Львовича спонукали вжити заходів до заснування окремої митрополії в Галичі. Він послав ігумена Петра з таким проханням до Константинопольського патріарха Афанасія. Патріарх прийняв його з пошаною і поставив на митрополита, але не на Галицького, щоб не було нарікань і колотнечі, а на первосвятителя Києво-Руської церкви, митрополита Київського і всієї Русі. В той час Геронтія на морі затримала негода, він прибув вже після Петра, а патріарх не хотів ділити Києво-Руську митрополію. Так провидіння Боже розставило все на свої місця. Новопоставлений архіпастир не повернувся до Львова, а осів у Києві як митрополит усієї Русі.

Діяльність митрополита Петра проходила як у внутрішньому впорядкуванні Києво-Руської церкви, життя якої було розладнане удільними чварами та монгольським ярмом, так і в зовнішніх турботах про паству. Необхідним елементом служіння Богові з боку митрополита Петра було щоденне піклування про паству, яке виявилося в навчанні народу Святого Письма, Старого і Нового Завіту. За його власним переконанням, молитва повинна бути пов’язана з працею, із самим життям. Тому він сам показував приклад такого життя: чернечі подвиги, постійні Богослужби, керування великою на той час митрополією всієї Київської Русі. Часті роз’їзди по території всієї митрополії, починаючи від Карпат (Галицько-Волинське князівство) через Київ, Володимир і до Волги поєднував з улюбленою роботою — іконописанням. Внаслідок такої високої свідомості свого архіпастирського служіння митрополит Петро майже все життя провів у переїздах з одного місця на інше з метою навчання темного й знедоленого народу. «Ставши митрополитом усієї Київської Русі, святитель, — за словами автора доповіді про його «житіє» єпископа Ростовського Прохора на Володимирському соборі, — почав навчати заблудлих християн, які помилялися і занепадали, поневолені поганими іновірцями, пояснюючи євангельські й апостольські писання Великого Василія, Іоанна Златоуста та Григорія… І тим утверджував істинну віру в християнах, обходячи землю волинську, київську, навчаючи скрізь усіх».

Митрополит Петро Ратенський був єдиним відомим письменником і маляром-іконописецем галицько-волинської землі в Княжій добі.