Томос є. Чому москва досі тут?
11 жовтня 2018 року Україна отримала шанс остаточно вийти з-під церковного впливу москви.

Священний Синод Вселенського патріархату підтвердив намір надати Українській церкві автокефалію і скасував чинність грамоти 1686 року, на яку москва століттями посилалася, обґрунтовуючи свою владу над Київською митрополією.

15 грудня 2018 року відбувся Об’єднавчий собор, була створена Православна церква України, а 6 січня 2019 року митрополит Епіфаній отримав Томос про автокефалію.

Здавалося б — крапка. Україна має свою державу, армію, мову і незалежну церкву. Але минуло вісім років, і виявилося, що з москви значно легше вийти юридично, ніж остаточно від’єднатися від її впливу.

Від часу створення ПЦУ до неї перейшли майже дві тисячі громад. Особливо процес прискорився після 24 лютого 2022 року.

Але станом на початок 2026 року в Україні обліковували 8763 релігійні організації ПЦУ, тоді як структура, яку в офіційній статистиці називають Українською православною церквою в єдності з Московським патріархатом, усе ще мала близько 9,9 тисячі релігійних організацій.

І тут виникає незручне питання: як так сталося, що росія веде проти нас війну на знищення, а її церковна система досі має в Україні тисячі храмів, монастирів і громад?

Ще цікавіше, якщо подивитися на настрої людей.

За опитуванням КМІС у 2025 році до ПЦУ себе відносили близько 50% українців, до УПЦ Московського патріархату — близько 4%. Центр Разумкова давав трохи інші цифри, але тенденція та сама.

Тобто людей, які реально ідентифікують себе з цією церквою, небагато. А інфраструктура — величезна.

Чому?

Бо церква — це не лише віра. Це ще й майно, земля, храми, монастирі, звичка, авторитет конкретного священника і десятиліття проповідей про «єдину канонічну церкву».

Для багатьох людей саме священник важливіший за патріархат. Він хрестив дітей, вінчав, хоронив батьків. Якщо він не переходить до ПЦУ — часто не переходить і громада.

Є і майнові конфлікти: хто має право голосувати, хто є членом громади, кому належать ключі від храму. Через це виникають суди і багаторічні суперечки.

Але є й ті, хто принципово не хоче розривати зв’язок із російською церковною традицією.

УПЦ після собору у травні 2022 року заявила, що стала самостійною і дистанціювалася від Московського патріархату. Вона заперечує назву «УПЦ МП».

Але державна релігієзнавча експертиза дійшла висновку, що повного розриву канонічного зв’язку з Російською православною церквою не відбулося. У 2025 році Державна служба України з етнополітики та свободи совісті офіційно визнала Київську митрополію УПЦ афілійованою з РПЦ.

І навіть під час великої війни ми бачимо масові хресні ходи.

У 2025 році з Кам’янця-Подільського до Почаєва вирушили понад тисяча прочан. У серпні 2026 року прочани знову йшли до Почаївської лаври, хоча обласна влада заявляла, що погодження на таку масову ходу не отримувала.

На Кіровоградщині під час однієї з хресних ход несли полотнища із образом Спаса Нерукотворного — давнім православним символом, який водночас із 2014 року використовують і російські військові та окупаційні формування.

Але найсерйозніше навіть не це.

СБУ повідомляла, що від початку повномасштабного вторгнення відкрила понад 200 кримінальних проваджень щодо представників УПЦ за антиукраїнську діяльність та інші злочини.

У 2026 році до 15 років ув’язнення засудили протоієрея Покровської єпархії УПЦ, якого суд визнав агентом ФСБ. Він передавав росіянам інформацію про позиції українських військових.

Митрополита Луганської єпархії Василя Поворознюка заочно засудили до 11 років. Він підтримав російське вторгнення і приїздив у Кремль на церемонію, де Путін оголошував окуповані українські області «частиною Росії».

Були й інші справи — про виправдання агресії, російську пропаганду, передачу інформації ворогу, співпрацю з окупаційною владою.

І тут важливо бути чесними.

Не кожен священник УПЦ — агент росії. Не кожен прихожанин — прихильник москви. Серед них є патріотичні українці, родини військових, волонтери.

Але так само нечесно робити вигляд, що проблема російського церковного впливу — вигадка.

Бо росія сама давно перетворила церкву на частину державної політики. Патріарх Кирил відкрито підтримує війну проти України, благословляє російських військових і виправдовує агресію.

Саме тому 11 жовтня 2018 року було набагато важливішим, ніж просто церковна дата.

Україна отримала можливість мати власну православну церкву, незалежну від москви.

У 2019 році ми отримали Томос.

У 2022 році росія остаточно показала, ким вона є.

Минуло ще чотири роки.

А ми досі сперечаємося, чи треба остаточно від’єднуватися.

Може, проблема вже не в москві?

Може, проблема в тому, наскільки сильно москва досі сидить у наших звичках і головах?