21 жовтня - преподобного Іларіона, схимника Печерського
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Уявімо давній Київ. Над Дніпром поволі згасає день. У монастирській келії горить невеликий вогник. Його світла вистачає на обличчя ченця, на його руки, на сторінку, над якою він схилився. Рядок за рядком народжується книга.
Рука втомлюється. Очі потребують відпочинку. А праця триває, бо ці слова мають дійти до іншої людини. Хтось колись розгорне переписану сторінку, впізнає у ній свою скорботу, знайде відповідь на болюче питання, навчиться молитися.
Цей чернець — преподобний Іларіон, схимник Печерський, пам’ять якого 21 жовтня вшановує Церква.
Про його життя збереглося небагато відомостей. Він подвизався в Києво-Печерському монастирі в XI столітті, був учнем і сподвижником преподобного Феодосія. У його келії Іларіон переписував книги, наслідуючи свого наставника в чернечих чеснотах. Церковне житіє зберегло пам’ять про його молитву, суворе подвижництво й прийняття великої схими.
Кілька рядків житія вмістили ціле людське життя. А за ними — роки. Роки праці, послуху, покаяння. Дні, коли було легко молитися, і дні, коли доводилося збирати розсіяну увагу й знову ставати перед Богом.
Саме тут починається близьке нам пізнання святості.
Бо кожен із нас знає, як багато в людському житті залежить від щоденного повернення до свого обов’язку. Одного разу можна зворушитися до сліз. Одного разу можна щедро пожертвувати. Одного разу можна знайти прекрасні слова про любов. А потім настає наступний ранок. Поруч знову та сама людина зі своїми слабкостями. Знову чекає праця. Знову виникає спокуса роздратуватися, відкласти, знехтувати.
І саме цього ранку наша любов має отримати руки.
У житті Іларіона вона отримувала руки переписувача.
Сьогодні ми звикли до легкості, з якою з’являється перед очима текст. Книгу можна відкрити за мить. Давня рукописна книга потребувала тривалої, уважної праці. Кожна сторінка забирала частину людських сил і часу.
Вдумаймося: хтось віддавав дні свого життя, щоб інший міг прочитати слово, яке підтримає його душу.
Такою була одна зі справ преподобного Іларіона. У його послуху є образ великої християнської відповідальності: прийняте добро слід передати далі.
Ми також живемо завдяки тому, що хтось передав нам віру. Хтось уперше склав наші дитячі пальці для хресного знамення. Хтось навчив промовляти «Отче наш». Хтось власним життям показав, що можна залишатися чесним у скруті, молитися у скорботі, допомагати серед власної нужди.
І тепер черга за нами.
Якою побачать віру наші діти? Який образ Церкви винесе людина після розмови з нами? Що залишиться в її серці після наших слів?
Переписувач уважно стежить, щоб зберегти зміст довіреного йому тексту. Християнинові так само потрібна уважність до власного життя, бо через наші вчинки люди часто вперше знайомляться з Євангелієм.
Можна говорити про милосердя так суворо, що скривджений боятиметься попросити допомоги. Можна захищати правду з такою зневагою до людини, що вона перестане її чути. Можна багато знати про молитву й залишати найближчих без жодного теплого слова.
Тому, згадуючи Іларіона над книгою, запитаймо себе: наскільки вірно наше життя передає те, у що ми віруємо?
Це питання потребує мужності. Воно веде до покаяння.
Покаяння починається там, де людина дозволяє Божому слову торкнутися власної рани. Ми легко помічаємо, кому з інших пасував би певний євангельський заклик. Значно важче прочитати його перед лицем Божим і сказати: «Господи, це слово сьогодні до мене».
До мого роздратування. До моєї гордості. До мого небажання просити пробачення. До моєї звички виправдовувати себе втомою.
Преподобний Іларіон жив поруч із Феодосієм, навчаючись у нього чеснот. У цьому також є важливий урок. Духовне зростання потребує здатності вчитися. Потрібно мати серце, яке ще може прийняти пораду, почути зауваження, визнати чужий добрий приклад.
Іноді найбільшою перешкодою на шляху до Бога стає наша впевненість, що ми вже все зрозуміли.
А учень залишає у своєму серці місце для зростання.
Згодом Іларіон прийняв велику схиму. У цьому чернечому посвяченні особливо виразно звучить обітниця цілковитої відданості Христові. Його подальший шлях був позначений поглибленням молитви й подвигу.
Для нас, які живуть серед родинних турбот, служби й щоденних обов’язків, цей шлях може здаватися дуже далеким. Проте сам поклик віддати Богові своє серце стосується кожного.
Господь чекає нас у тому житті, яке нам довірене.
Батько може послужити Йому терплячою розмовою з дитиною. Подружжя — вірністю й турботою одне про одного. Воїн — мужнім виконанням обов’язку та збереженням людяності. Священник — уважністю до конкретного людського болю. Кожен із нас може віддати Богові ту годину, в якій комусь поруч потрібна допомога.
Часто ми чекаємо особливої нагоди для доброго вчинку. Тим часом життя минає у звичайних днях. Саме вони й становлять ту книгу, яку ми поступово залишаємо після себе.
Сьогодні в ній з’явиться ще одна сторінка.
Що буде написано на ній нашими руками? Кого вони підтримають? Кому полегшать тягар? Чию сльозу витруть? Яку справу доведуть до кінця?
Нам особливо потрібна така вірність тепер, коли Україна проходить через стільки страждання. Виснажуються тіло й душа. Люди довго чекають звістки, повернення, одужання. І поряд із великими зусиллями нашого народу щодня потрібна особиста праця любові: вислухати, відвідати, привезти необхідне, згадати в молитві на ім’я.
Подвиг печерського ченця допомагає побачити цінність справи, яку людина сумлінно виконує перед Богом, навіть коли її бачать лише кілька очей.
За житійною традицією, преподобний Іларіон упокоївся близько 1066 року. Його мощі спочивають у Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.
Колись завершилася його земна праця. Рука переписувача зупинилася. Церква ж донині промовляє його ім’я в молитві.
Так відкривається глибина людського життя, відданого Богові. Воно продовжує приносити плід далеко за межами відведених йому років.
Сьогодні ми духовно наблизилися до келії преподобного Іларіона. Побачили схиленого над книгою ченця. І тепер повертаємося до власних справ із питанням, яке варто зберегти в серці: кому через моє життя стане ближчим Христос?
Нехай відповіддю буде наш наступний вчинок.
Преподобний отче Іларіоне, моли Бога за нас. Випроси нам уважне серце, терпеливість у праці й мужність у покаянні. Допоможи берегти довірених нам людей і сумлінно звершувати добро. Молися за нашу Україну, за її захисників, за поранених, полонених і всіх, хто чекає рідних. Нехай слово Христове глибоко вкоріниться в нас і принесе плід любові.
Амінь.