| Наші друзі |
|
|
| Молодіжне братство відзначило Водохреща |
|
19 січня, на Водохреща, під керівництвом священика .Гліба Власенка члени Православного молодіжного братства ім. Святителя Миколая відвідали древній Манявський скит в Карпатах, де молилися з тисячами прочан з усієї України.
|
|
| НОВОМУ ХРАМУ В КУРМАНАХ – БУТИ |
У с.Курмани Недригайлівського району завершується будівництво нового Свято-Миколаївського храму, яке фінансується Оленою Тимофіївною – вдовою відомого українського письменника-перекладача Дмитра Білоуса, котрий заповідав відновити на його батьківщині храм за його кошт.
Всі мешканці села разом з настоятелем о.Валерієм Шелудченком беруть активну участь у зведенні святині.
|
|
В селі Сад, що у Сумському районі, відбулося архиєрейське богослужіння у Свято-Миколаївському храмі за участі духовенства області та настоятеля о.Анатолія Довгопола.
Разом з парафіянами, керівництвом села та депутатами сільської ради духовенство освятило місце під пам’ятник садівчанам – жертвам Голодомору 1932-33рр., котрі загинули в ті жорстокі часи. Серед парафіян був і директор Науково-дослідного інституту сільського господарства, що діє на території села, Микола Павлович Бондаренко, який від імені інтелігенції селища і себе особисто зробив пожертву на підтримку Сумської єпархії.
Сумська єпархія УПЦ Київського Патріархату висловлює глибоку вдячність за підтримку нашої Церкви керівництву села та району і, зокрема, голові Сумської районної ради Миколі Петровичу Солов’ю.
|
|
Напередодні 2008 року віруючі Конотопського району отримали цікаве видання – книгу Зої Шалівської та о.Олександра Дупи “Відроджена святиня”. Це унікальна розвідка про історію Підлипненської парафії, започаткованої ще в славні козацькі часи. Заслуговують на увагу наведені історичні документи, а ще матеріали державних архівів Чернігівської та Сумської областей, фонди Конотопського краєзнавчого музею та спогади старожилів с.Підлипного.
Майже водночас у Сумському видавництві “Мак Ден” вийшла книга О.Сотника “З вірою в серці”. Сама назва відбиває її суть. Це збірка окремих статей автора про релігійні погляди відомих українських письменників різних епох: царської, радянської та сучасної.
Книги розраховані на широке коло читачів.
о.Петро Попадинець
|
|
| ВЕЛИКИЙ ГЕТЬМАН УКРАЇНИ ІВАН МАЗЕПА |
Роки 1639-1709 були роками хресного ходу українського народу до відродження своєї держави. Саме тоді Україна вкотре піднімалась на боротьбу за свою незалежність. Одним із борців за волю українського народу в національно-визвольній боротьбі цього часу був гетьман Іван Мазепа. Життя і діяльність його всіляко фальшувалися офіційною радянською історіографією часів Сталіна, Хрущова, Брежнєва, що йшло від традицій імперських устремлінь Москви щодо державної незалежності України, чому й присвятив своє життя гетьман Іван Мазепа.
То хто ж він: “зрадник” імператору Петру І чи одна з найвизначніших постатей України ХVІІ-ХVІІІ ст.?!
Головне: він був українцем, патріотом. Народився майбутній гетьман 20 березня 1639 року (за деякими даними – 1644р.) в Мазепинцях, що неподалік від Білої Церкви, в інтелігентній сім’ї. Дитинство його припало на роки воєн козаків з Польщею. Змалку навчився їздити верхи, володіти шаблею і засвоїв усі військові справи. Але при цьому дбав про освіту. Довго перебував у Західній Європі (в Голландії, Польщі, Франції, Німеччині, Італії), вивчав мови, освоїв нелегке мистецтво пізнавати людей, здобувати їх симпатію і став хорошим дипломатом.
Характерно, що І.Мазепа, як і сучасний йому російський цар Петро І, навчався в Західній Європі. Але Мазепа повернувся людиною європейської освіти і культурними засобами та відповідною політикою, без насильства, вів країну до добробуту й культури, а Петро І повернувся до Москви європеїзованим варваром і варварськими засобами проводив свої реформи. Ставши царем, Петро І мав намір знищити всі вольності України і скасувати гетьманів. Та Мазепі, як талановитому політику, вдалося цьому запобігти і він був гетьманом найдовше з усіх – більше 20 років.
Нагадаю, що Мазепа увійшов у політичне життя України з 1663 року у гетьманському війську Дорошенка. Як людину освічену його спершу призначили комендантом гетьманської гвардії, а згодом – генеральним писарем, тобто головним дипломатом у гетьманській державі. Виконуючи дипломатичну місію, Мазепа потрапив у полон до запорожців, які видали його гетьману Лівобережної України Самойловичу. Своїм дипломатичним досвідом і бездоганними манерами він переконав Самойловича зробити його довіреною особою і незабаром був обраний воєнним осавулом. Булава гетьмана Лівобережної України до рук І.Мазепи потрапила у 1687 році, коли І.Самойлович був позбавлений влади і засланий до Сибіру.
Мазепа тоді мав майже 50 років і був людиною з великим життєвим та політичним досвідом. Він добирає собі талановитих співробітників, дбає про добробут населення і став ревним покровителем православ’я – будує храми по всій Гетьманщині. Тільки у Києві ним побудовані Братська церква на Подолі, Михайлівський собор, Вознесенська церква, жіночий монастир, зведено кам’яний мур Києво-Печерської Лаври. Його заходами Києво-Могилянський Колегіум набув статусу академії. Водночас гетьман сприяв вільному підприємству, розвитку промисловості. Після Богдана Хмельницького він вперше поставив особу гетьмана на рівень державного керівника. Не випадково в народі побутувало прислів’я: “Від Богдана до Івана не було гетьмана”.
Але серед населення зростало невдоволення постійним втручанням Москви у справи України, збільшенням податків і здирством московських вояків під час безперервних походів Петра проти Туреччини, татар...
Доходило до селянських повстань. Вибухова ситуація виникла у 1692 році, коли Петро Іваненко (Петрик), що був урядовцем у канцелярії гетьмана, намагався згуртувати людей під гаслом “За визволення Батьківщини з-під влади Москви”. На думку деяких істориків, це робилося не без відома самого гетьмана. Проте загальне повстання не почалося. Треба було чекати відповідного часу, і він невдовзі настав. Коли польський король Станіслав Лєщинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра, але той відповів: “Я не можу дати навіть десяток чоловік. Боронися, як знаєш”. Так Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків, що являло основу угоди 1654р.
Це стало останньою краплею в чаші терпіння. 7 листопада (28 жовтня) 1708 року, коли шведський король Карл ХІІ пішов на Москву, гетьман заключив з ним договір про воєнно-політичний союз і приєднання до антимосковської коаліції. Згідно з договором Україні гарантувалося право суверенної держави.
У зв’язку з укладенням українсько-шведського союзу гетьман звернувся до війська: “Браття! Прийшла наша пора. Скористаємося цим випадком, помстимося царям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань. Надійшов час скинути з себе їх остогидне ярмо й зробити нашу Україну вільною і не від кого незалежною...”.
Після цього пролунали слова його присяги:
“...Присягаюся, що не ради почестей, не для багатства або якихось інших цілей, а для всіх вас, що під моїм урядом, задля жінок і дітей ваших, для добра Матері нашої бідної України і народу українського, для піднесення його прав і вольностей – хочу я за допомогою Божою так чинити, щоб не загинути ні під москалями, ні під шведами”.
Петро І, дізнавшись про це, організував військовий похід на гетьманську столицю Батурин і силами військ князя Меншикова учинив там жорстоку бойню. Пізніше така ж доля спіткала “мазепинців” Лебедина, Ромен, інших сіл і міст України.
То ж не випадково про цю трагедію Т. Шевченко писав:
“...Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тілько старшинами
Козацькими, а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурти
На Орелі; на Ладогу.
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила”.
“Великий льох”, розд.ІІ, “Три ворони”
Йдеться про “московську ворону”, як натяк про знищення Петром І козацьких старшин – спільників Мазепи.
Війна наближалася до свого критичного моменту. Вирішальний бій відбувся під Полтавою 8 липня 1709 року. Полтавська катастрофа сталася “през незгоду”, як писав у своїй пісні сам Мазепа, не підозрюючи тоді, коли її складав, що ця “незгода” і буде фатальною для України і завершить трагічне його гетьманування.
Шведи і козаки відступили аж на турецьку територію. В м.Бендери у вересні того ж року гетьман І.Мазепа помер. Але було щось символічне в тому, що перед смертю він наказав спалити всі свої папери: “Нехай, – казав він, – один я буду безталанний, а не многії, о яких вороги і не мислити або, мабуть, мислити і не сміли”.
Ці слова і вчинок 70-річного гетьмана цілком відповідають мужності, з якою він взяв на себе всю відповідальність за волю і незалежність України.
Петро І розумів значення свого великого противника і всіма способами намагався знищити його авторитет. В листопаді 1708р. в Глухові в церкві Святого Миколи він організував проголошення анафеми гетьману Мазепі.
Нагадаю: анафема в християнстві – це прокляття і відлучення від церкви. А гетьман Мазепа був людиною боголюбивою і духовно багатою. Отже, анафема йому була актом гніву і емоцій Петра І. З часом вона була скасована (див.Д.Яворницький, Історія запорізьких козаків. Т.3, С-507).
Детальніше про це повідомляє архієпископ Никон (Ркліцький) у своїй книзі “Митрополит Антоній (Храповицький) и его время. 1863-1936”, книга ІІ. Автор повідомляє, що у 1918р. до владики Антонія, який тоді був митрополитом Київським і Галицьким прийшли “самостійники” з проханням відслужити на річницю Полтавської битви поминальну службу по гетьману Мазепі. Митрополит надіслав Патріарху Тихону телеграму з проханням зняти з Мазепи анафему, без чого неможливо було здійснити поминальну службу. У своїй відповіді Патріарх пославшись на постанову Помісного Собору УПЦ 1917-1918рр., який засудив практику накладання анафеми за політичними мотивами, повідомив, що вона таким чином з Івана Мазепи знята. Після цього на Софіївській площі вікарним єпископом Черкаським Назарієм (Бліновим) з благословення владики Антонія була відслужена панахида за упокій душі гетьмана Івана Мазепи.
Пройшли роки. Після набуття незалежності України в 1991р. І.Мазепа оголошений національним Героєм України. У 2001р. режисером Ю.Ільєнком знято фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”. У жовтні 2007р. вул.Січневого повстання м.Києва перейменована на вул.Івана Мазепи. Виходять книги, в ЗМІ друкуються статті про нього, як державотворця, благодійника і поета. Але ж не вгамовуються сучасні яничари, розповсюджуючи вигадки та літературні пасквілі на Івана Мазепу. Рішення гетьмана відмовитись від стосунків з Москвою і досі розглядається офіційною російською історією як зрада.
УПЦ та УПЦ (Московського Патріархату) не визнають рішення Священного Синоду і патріарха Тихона. В Києво-Печерській Лаврі гетьмана І.Мазепу й досі піддають анафемі...
Але в Михайлівському Золотоверхому монастирі, патріаршому Володимирському соборі, у всіх храмах УПЦ Київського Патріархату люди моляться за упокій душі великого гетьмана України. Панахиди по Мазепі служать в храмах Константинопольського Патріархату, неодноразово їх служили в православних храмах Польщі, Канади, Америки та інших країнах.
Церква, вшановуючи пам’ять державотворця і благодійника, надихає нас уподібнюватись йому у вірі і благочесті, наслідувати його ревність в боротьбі за православну віру і волю України.
То ж і ми маємо шанувати Україну, любити її так як любили наші предки – козаки, як любив її Іван Мазепа.
О.СОТНИК,
ІСТОРИК, ЧЛЕН НСЖУ
“ПАМ’ЯТАЙТЕ НАСТАВНИКІВ ВАШИХ”
(Біблія. Євр. 13:7)
|
|
Напередодні 2008 року віруючі Конотопського району отримали цікаве видання – книгу Зої Шалівської та о.Олександра Дупи “Відроджена святиня”. Це унікальна розвідка про історію Підлипненської парафії, започаткованої ще в славні козацькі часи. Заслуговують на увагу наведені історичні документи, а ще матеріали державних архівів Чернігівської та Сумської областей, фонди Конотопського краєзнавчого музею та спогади старожилів с.Підлипного.
Майже водночас у Сумському видавництві “Мак Ден” вийшла книга О.Сотника “З вірою в серці”. Сама назва відбиває її суть. Це збірка окремих статей автора про релігійні погляди відомих українських письменників різних епох: царської, радянської та сучасної.
Книги розраховані на широке коло читачів.
О.Сотник,
завідуючий історичним відділом
Сумської єпархії УПЦ КП
|
|
| ДОРОГА ДО БОГА – ДОРОГА ДО ДОБРА, ЗЛАГОДИ І ПРАВДИ |
Після тривалого панування атеїстичної влади, голодоморів, війн та репресій релігійна ситуація в Україні і, зокрема, на Сумщині потребує колосальної місійної праці. Більшість населення області має неприпустимо низький рівень знань у релігійній сфері. Більшовицький терор не лише знищив храми, замордував у сибірських таборах тисячі священиків, а й мечем і вогнем пройшовся долями українського народу, випікаючи з нього духовність, повагу до батьків, любов до України та рідної мови і культури.
Цілком закономірно, що на пустирі душ людських виросли бур’яни: процвітають п’янство, наркоманія, тютюнопаління, розпадаються сім’ї... А скільки дорослих людей не можуть створити сім’ю, жити повноцінним життям і через це нерідко впадають в розпач?! Ми бачимо скільки сьогодні одиноких, нікому не потрібних людей похилого віку, сиріт, безпритульних!
Та для відродження духовності необхідно мати не лише храми, а й достатньо духовних кадрів, бо без пастиря важко людині пізнати істину життя. Сьогодні наша єпархія не в змозі утримувати священика і його сім’ю в кожному селі області. Де ж вихід? Вихід є: треба, щоб кожне село, селище на своїх зібраннях обрали зі своїх односельців кандидатів в священики, яких за рахунок управління Сумської єпархії УПЦ Київського Патріархату навчатимуть в Духовному училищі. Після закінчення навчання священики повернуться до рідних парафій.
Наша Церква поширює церковні знання серед мешканців Сумщини в своїх недільних школах, де навчаються і дорослі, і діти.
Тож, шлях спасіння один: важка терниста дорога до Бога. Хто має значні проблеми і не бачить можливості їх вирішення, наша Церква чекає на Вас. Ми завжди готові молитовно підтримати і надати Вам поради, осінити Вас Божою молитвою.
о.Петро Попадинець
|
|
| БРЕХЛИВІ ВИГАДКИ ЧИ ПРОВОКАЦІЯ? |
(ПРАВДА ПРО ПУБЛІКАЦІЇ ГАЗЕТИ “КОЗАЧЬЕ СЛОВО”)
Зустрічатись з україноненависниками, прислужниками Кремля мені доводилось не раз. Наприкінці 2007 року я прочитав газету “Козачье слово” (№5, 21 грудня 2007р.), яку активісти т.зв. Сумського полку слобідського козацтва розповсюджували по м.Суми. В наш час, на жаль, нерідко можна зустріти україноненависників, які поливають брудом все українське: Церкву, мову, культуру справжніх Героїв України. Прочитавши безіменні публікації на 4-х сторінках цієї газети, відчуваєш, що їх автори є вірними прислужниками Кремля і намагаються перевершити самі себе. Важко визначитись, чого в ній більше: бруду, некомпетентності чи провокаційних намірів.
Невідомі автори і редактори відверто глумляться над релігійним життям Національної Української Церкви. Зазначу, що всі до єдиної публікації присвячені саме релігійному життю області. Варто нагадати деякі з них: “Можно ли раскол считать церковью?”; “О волках в овечьей шкуре, или несколько слов о гонимых и гонителях” и т.д.
Вступати в полеміку з людьми некомпетентними в питаннях церковного права немає ніякого сенсу. Єдине, що спонукає на відповідь запроданцям в уніформі козаків це – бажання нагадати їм істину, “...вони не відають, що чинять” (Лк., 23:34).
Не справа громадських організацій, у тому числі й зросійщеного козацтва, втручатись у життя Церкви. У даному випадку – УПЦ Київського Патріархату і тлумачити на свій розсуд церковні справи. Не маєте ви, “казаки”, ні морального, ні юридичного права паплюжити архієреїв та церковне керівництво, висловлюватись від імені Церкви з канонічних та інших церковних питань, спрямованих проти УПЦ Київського Патріархату. Все це шкодить духовному об’єднанню України.
Нагадую дописувачам “Козачьего слова”, що це не тільки суперечить Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, але і самому духу вчення Христового. Для особливо “обдарованих” у церковному законодавстві змосковлених козаків розтлумачую ст.5 вищезазначеного Закону, де записано: “...Церква в Україні відокремлена від держави... усі релігії є рівними перед Законом... Держава не втручається у здійснювану в межах Закону діяльність релігійних організацій”.
І ще один аргумент дозволю собі: архієрейський собор УПЦ (МП) 21 грудня 2007р. засудив діяльність громадської організації “Союз православних громадян України” (СПГУ) і їй подібних за втручання в справи Церкви і намагання бути виразником настроїв православних віруючих. Тож, не суньте свій ніс, “казаки”, не в свої справи і пам’ятайте неписаний козацький закон, за яким жили справжні козаки-запорожці: “Зрадиш рідний край – проклятим будеш, знай!”
Олександр Сотник,
член Спілки журналістів України
|
|
|
На пропозицію керівника обласної ДАІ генерала міліції В.В.Охріменка відбулася зустріч їх працівників з духовенством Сумської єпархії. Міліціянти попросили відправити у храмах області молебні за те, щоб на дорогах менше траплялося нещасних випадків. Священики Сумської єпархії УПЦ Київського Патріархату провели роз’яснювальну роботу серед своїх парафіян.
|
|
| Всеукраїнський з’їзд православної молоді |
 Враження сумської делегації від участі в п’ятому Всеукраїнському
з’їзді православної молоді
Кожного року у місяці лютому в Києві відбуваються всеукраїнські з’їзди правосла-вної молоді. Не був винятком і цей рік. За рішенням синодального управління у справах молоді, 10-11 лютого 2007року в місті Києві був проведений вже п’ятий всеукраїнський з’їзд православної молоді.
|
|
|
Вам необхідно залогінитися.
Немає присланих повідомлень.
|
|
